ЩОДЕННИК

Дивна річ — людська пам’ять. Інколи вона допомагає згадати події, які відбувалися з нами декілька років тому, а інколи ми забуваємо якісь елементарні дрібниці.

Відчути й зрозуміти це повною мірою допоміг мені Його Величність випадок.

Ранок. Автобус. Штовханина.

Та все по порядку.

Літня жінка, поклавши натруджені руки на коліна, сіла на сидіння, навпроти — приблизно ж її років чоловік. Він пильно вдивлявся в риси жіночого обличчя, а потім... назвав її ім’я. Зав’язалася розмова. Виявилося, що вони не бачилися кілька десятків років. І ось тепер зустрілися... в автобусі.

— І це ж треба, ви впізнали, скільки років пройшло і впізнали! — дивувався якийсь пасажир.

— Ще б пак, я б не впізнав, працювали разом, й жили поряд.

Почалися спогади, спільні знайомі, запитання, як у кого склалась доля, хто виїхав за кордон, хто залишився, пригадували роботу, друзів, говорили про те, як нині важко жити… Але вони тримаються, борються. Їм-бо, тим хто пройшов війну, голод, післявоєнну розруху й відбудову, не знати, що таке боротьба.

— А пам’ятаєш?..

— Пам’ятаю. А ти пам’ятаєш?..

Вони пам’ятали всіх і все. Ностальгія за минулим перенесла їх уже зовсім в інший вимір, вони забули, що вони їдуть в автобусі. Далі їх віз свій автобус спогадів, нездійсненних мрій, світлих сподівань їхньої молодості.

Вийшли разом. Вочевидь, щоб продовжити спілкування.

Це просто диво, який безмежний і, водночас, маленький, тісний світ, у якому ми живемо, подумалося мені. Зустрітися, так, ніби й не було розлуки.

Невже це просто випадковість, яка перекинула місток у минуле? А, коли б не існувало пам’яті, як би ми жили тоді?

Дивна річ й дорогоцінна річ — наша пам’ять. Вона не дає нам забути найдорожчі сторінки нашого життя, не дає втратити з ним зв’язок. Добра пам’ять — запорука доброго майбутнього. Це як дар, як скарб. Певно, щоб ми пам’ятали про це, і трапляються в нашому житті такі зустрічі.