ЩОДЕННИК

На запитання про те, як справи у шестикласника Іванка, до якого я навідуюсь інколи в гості, його мама дедалі частіше розчаровано розводить руками: «З’їхав мій Іван, щось не дуже береться до книжки. А в першому класі брався, все було на «п’ять».

Незадоволені вони Іваном, але й школою – теж. Ще трохи, каже мама, і польське Різдво, і виберуться вчителі на чолі з директором до Польщі, робити бізнес. У школі залишать двох-трьох, і ті бідолахи тягнутимуть на собі всього шкільного воза.

«У вас у місті інакше, – незлобливо підсумовує розмову Іванкова мама, – у місті як школа, то школа, а в селі доходить до того, що науки вже й не дуже треба, аби вміла дитина читати-писати...»

Так, у нас у місті зовсiм інакше, у нас тут не та Україна, що в селі. Іду зранку на роботу і бачу, як біля входу до міської стоїть гурт шмаркачів і пускає такі клуби диму, що школа мов у тумані. Чую, якою мовою висловлюються вони на уроках фізкультури, як кепкують з учителя, який витрачає перерву на те, щоб позичити в когось із колег одну гривню... Родичі дітей на заробітках за кордоном, виховують їх дід чи бабуся, а де там старій людині припильнувати за підлітком. Він собі купить по дорозі до школи джин-тонік або й ще щось крутіше – і ловить кайф. Просто в шкільному коридорі.

Поки що ми заплющуємо на усе це очі. Міністри придумують 12-бальну систему оцінювання знань та інші сумнівні реформи, батьки заклопотані не так вихованням, як виживанням... А діти бачать, як бігає по школі вчитель у пошуках однієї гривні. І роблять з цього свої висновки...