ЩОДЕННИК

Про дітей, що займаються жебрацтвом, написано багато. За один тільки день можна зустріти їх десятки: на вулицях, у переходах, у вагонах метро й електричок. З дорослими і без. Одинаків і групками по двоє- троє. І методи, якими вони «заробляють» на життя, зовсім різні.

...По вагону електрички повільно проходять дівчинка і хлопчик. Вони тужливо співають про якогось «котика», в надії отримати хоч якусь милостиню. За ними мовчки слідує жінка з маленькою дитиною на руках, очевидно, мати (всі дуже схожі). Пасажирам не звикати — подають неохоче. Через хвилин десять в дверях з’являється інший хлопчик. Цей чинно читає «Отче наш». Реакція пасажирів та ж сама. Але і це ще не все. З протилежних дверей сміливо вступають дві замурзані дівчинки, скоріше всього, циганчатка. Одна з них, старша, грає на невеликій дитячій гармошці і співає якусь досить розгнуздану пісню з сучасної російської попси. Пристойно одягнута жінка, що сиділа біля мене, дістає свій гаманець. На її обличчі схвальна у смішка: «Які молодці! Треба дати діткам грошенят. Добре співають, заробляють собі на хліб». Коли діти проходять, усмішка сходить з обличчя жінки і змінюється задумливістю. Провиною тому я: «Нічого в цьому хорошого немає. Їм треба зараз за партою в школі сидіти, а не виспівувати по вагонах паскудні пісеньки».

Не думаю, що жебрацтво дітей, хоч і вимушене, може позитивно відбитися на їх дорослому житті. Навіть у той час, коли у нас все вже буде добре (якщо вірити найбільш сміливим оптимістам). Діти, не привчені до праці, навряд чи стануть нею заробляти. Коли перестануть подавати милостиню, для них залишиться крадіжка, якщо цим вони вже не займаються.

...Коли на вокзалі виходив з вагона, чомусь пригадалися слова Володимира Висоцького:

«Нет, ребята, все не так,

Все не так, ребята».