ЩОДЕННИК

На порозі стояв дід Петро й мало не плакав: старенький телевізор «Рекорд» не витримав сплеску дідового гніву і від удару спересердя Петрового кулака екран згас.

— Таж дикторка мило посміхалася, наче прямо в очі довірливо заглядала, а говорила нісенітницю, — знічено пояснював дід. — Десь там, в Африці чи що, говорила дикторка, люди, бідні і нещасні, живуть всього-на-всього на 1 долар на день». І тут же, ще більше заглядаючи мило в очі, додала, що в нас, звичайно ж, не так бідно живуть. Та ж при нинішніх пенсіях до одного долара в день ой як далекувато. А онук мій, Вітько, підвищену стипендію має — і це аж три долари... на місяць.

Дід схвильовано витер спітніле чоло:

— А он сусідка Наталка з Дмитриком мають на місяць аж 4 долари декретних. Це на двох! Як соски, пелюшки, молоко купувати — то як хочеш викручуйся з сином, а через сімнадцять років у армію забрати хлопця не забудуть. Тільки яке ж здоров’я буде, якщо дитина ні яблука не бачить, ні масла?

Поки мій чоловік копирсався в зношеному нутрі «Рекорда», спробувала заспокоїти діда:

— Та й у багатьох сім’ях, де зарплата наче й непогана, гривень зо двісті в місяць у кожного, якщо є неповнолітні діти, то 30 доларів на місяць на одного члена родини точно не вийде.

— От-от, — підхопив дід. — А вона ж так миленько усміхалася і запевняла, що ми не так погано живемо. Не погано, тільки не всі. А багатьом з простого люду до рівня Африки не дотягти...

— Діду Петре, не треба було вам на молодих усміхнених дівчат задивляться, — пробую спрямувати потік дідового невдоволення в жартівливе русло, — то й «Рекордик» ваш безневинно не постраждав би.

— Ех, так хотілося вірити словам дикторки, — скрутно похитав головою дід. Та, мабуть, згадавши, що власні нервові клітини, на відміну від телевізора, не відремонтувати, пожартував: — А вона підманула-підвела...