ЩОДЕННИК

Моїй хрещениці пересадили нирку. Щоразу, провідуючи кумів, я з тривогою дивився на їхню дівчинку: вона чи не вона? Адже, як не крути, один з її життєво важливих органів був не її, а іншої людини. Кажуть, коли двоє людей довго живуть поруч, то стають схожими. Дихаючи одним повітрям, споживаючи одну їжу, спілкуючись, доторкаючись одне до одного, відтак мимоволі набирають ознак одне одного. Що вже казати, коли в тебе безпосередньо вживляють орган іншої людини. Ясна річ, ти змінюєшся, перестаєш бути стовідсотково самим собою. Ти — водночас і ти, і не ти.

Я спостерігав за хрещеницею, силкуючись вловити ту мінливу мить, коли природа явить у ній лик тієї, якої, вочевидь, уже й на світі немає. Не вдалося, як не старався.

Відтоді минуло кілька років. Хрещениця виросла, наразі закінчує інститут, збирається заміж, на здоров’я не скаржиться, про «не свою» нирку навіть не згадує. Я теж заспокоївся, ця проблема перестала мене цікавити. Останнім часом вживлення в людський організм донорських органів стало нормою. Пересаджують навіть серця. Пам’ятаєте класичне: серце — храм душі? Мовляв, серцем кохають, серцем співпереживають, серцем жаліють, зрештою, серце — єство людини, її неповторна й дивовижна сутність...

Про що йдеться? Який храм? Виявляється, серце — це звичайнісінька помпа. Її можна зламати, полагодити, замінити клапани, прокладки, а то й цілий механізм, пришити вени, артерії, підключити струм, і серце знову запрацює, пожене кров туди-сюди, туди-сюди, як звичайнісінька помпа. А ви — храм... Чи й не жарт.