ЩОДЕННИК

Сьогодні знову був дощ. Самотня крапля тихо стікала по склу й падала вниз. На склі залишався дивний вiзерунок. Кап. Вона розбризкувалась на мільйони таких же крапель, але вже в сотні раз дрібніших. Кап-кап-кап. Можливо, вони долітали до землі, можливо — танули в повітрі, наповнюючи його вологою й ще якимось присмаком. В таку погоду не хочеться нікуди виходити, хочеться мовчки сидіти на старій канапі, закутавшись в плед, в таку погоду легко мріється. Сидиш собі вдома й спостерігаєш, як бігають по вулиці люди. Такі кумедні під своїми парасольками, схожі на якихось дивних створінь. Чому я люблю дощ? Ні, власне, не дощ, я люблю зливу, літню зливу, коли ллє як із відра, коли ти водночас відчуваєш свою беззахисність перед небесною стихією та її велич. Але поки надворі весна…

Дощ ставав дедалі сильнішим, по тротуарах вже текли ріки, ріки води. Цікаво, можливо, так починався вселенський потоп? Але як швидко все змінюється в природі! Поступово дощ почав вщухати, дерева вже стояли переді мною зовсім інші: вмиті, сяючі. Вони прийняли перше весняне купання. Все зустрічає весну, перша зелень, перші квіти, перша трава, з діамантовими краплями води на ній. На мене повіяло життям. Це — весна.