ЩОДЕННИК

За склом зачиненого кухонного вікна намалювалася мордочка справжнього кота. Він дивився мені в очі так, що я дійсно відчувала себе перед ним винною. Він не просив погодувати його, а докоряв за те, що не випускаю погуляти свою кішечку.

Моя чарівна кицька сиділа на поручнях балкона за півметра від нашого гостя. Вона кокетливо вилизувалася, косячись на передбачуваного залицяльника. А той боязко поглядав униз із висоти другого поверху і задкував по підвіконню, приміряючись узяти розгін. Потім він завмер, очевидно, розраховуючи траєкторію польоту, і… стрибнув. Тільки в протилежному напрямі. Обережно спустився по винограду, що в’ється по стіні, туди, звідки прийшов, — у двір. Потім ліниво потягнувся, позіхнув і простягся на сонечку.

А через півгодини, вийшовши на балкон полити квіти, я його ненавмисно злякала, перешкодила залицятися до дворової і без будь-яких проблем доступної кішечки.

А моя пухнаста радість у цей час утішно муркотала на дивані. Мені вчувалися в її пісеньці такі слова: «А у вас, у людей, хіба так не буває? Адже і у вас часом високі мрії приземляються».