ЩОДЕННИК

Її не дуже балувало життя, та вона й не сподівалася на це. Старша в сім’ї, вона змалечку навчена була в першу чергу думати не про себе, а про інших. Мати могла покластися на неї в усьому. Їх в сім’ї було п’ятеро: чотири сестри і брат.

Коли почалася війна, їй було 16, батька забрали в армію, й вона стала матері першою помічницею. Згодом село захопили німці. Ох і натерпілись вони тоді. Їсти нічого — німці забирали останнє, й мати вирішила закопати трохи картоплі в дворі. Такого не прощали. Щоб «покарати» матір, її, як старшу серед дітей, виставили надвір і почали розстрілювати, сміючись і чекаючи, що вона злякається (вона ж стояла ані руш). Тоді нею володіло єдине бажання повбивати їх всіх. А мати бігала кругом і плакала, і просила, щоб не вбивати. А потім пришли наші, і її забрали в армію. Згоди ніхто не питав, просто потрібні були вояки. Вона ще не зовсім розуміла, куди йде. Далі будуть смерть, кров, страждання, сльози. В такій кількості вона не побачить їх більше ніде. У неї було бажання вижити, воно перемогло.

Вона пройшла всю війну, вона дійшла до Берліна. Вона знає ціну перемозі. Потім повернулася додому, в напівзруйноване село, повернувся й батько. А вдома мати з голодними дітьми, але дякувати Богові — всі живі. Із молодшою сестрою сперечалася, що ніколи не вийде заміж. Ніколи, аж ні, таки вийшла. Тепер ті слова згадує з посмішкою. Була щасливою? Як усі, робота, господарство діти, так діти. Їй хотілося б мати дітей, багато дітей, та... на жаль. Єдина її дитина захворіла ще маленькою й померла, а потім операція, й вона вже ніколи не матиме дітей. Та вона не занепала духом, вона завжди жила для інших. Життя тривало. І вона присвятила його рідним, а коли померла мати, то стала у сім’ї за старшу. Тепер вже сили не ті й здоров’я не те, та вона не покладає рук, вона не може без праці.

Скоро травень, свято Перемоги — це й її свято. Вона нарівні з чоловіками виборола цю перемогу, проста українська жінка з звичайного села на Сумщині. Я низько вклоняюся їй.