ЩОДЕННИК

Наприкінці січня в харківському зоопарку помер індійський слон Асан. Пройшло кілька днів, а я відчуваю щемливу тугу. Щоправда, зараз я теж хворію, та справа не в алюзії. Асана я знав, колись описував унікальну операцію: йому зрізали нігті. На волі в них вони стираються, а в неволі нігті розростаються і спричиняють біль. Він, звичайно, мене не запам’ятав, тому що манікюр слону робили під наркозом. Але відтоді я відчував якийсь тонкий таємний зв’язок між нами.

До честі Харкова, Асан помер не від голоду, а від старості. Керівництво зоопарку засмучене, звичайно, втратою, обіцяє купити пару молодих, але для цього необхідно перебудувати слоновник. Це найважче, грошей немає. Спорудження нового дому для бурих ведмедів стало чи не будівництвом року, а про його відкриття говорив сам міський голова на своїй прес- конференції. Так що харківські дітлахи не скоро побачать слонів у зоопарку. Вони проходитимуть із мамами повз закритi на замок дверi слоновника й, може, вперше запитають: «А як це — помер?»

Мій сусід по старій квартирі, прийнявши склянку міцної, чомусь запитував майже за Райкіним: «Ну, скажи, навіщо радянській людині слон?» Зараз, напевно, непотрібність цих гігантів він аргументує тим, що їжі не вистачає навіть пенсіонерам, а тут слонів збираються годувати. Та якщо зоопарк відмовиться від придбання слонів, старі більш ситими не стануть.

Все-таки потрібен людині слон...