ЩОДЕННИК

Збираючись до лікарні провідати чоловіка, я складала сумку. Фрукти, сік, коробка «Вечірнього Києва»...

— А цукерки кому? — запитала донька, що, смакуючи чаєм із печивом, спостерігала за моїми приготуваннями.

— Татові.

— Так таткові чи лікареві? — уточнила доня, дістаючи чергове хрустке кружальце печива. Запитала так, між іншим. І нічого дивного, коли б це запитання не прозвучало з вуст п'ятирічної дівчинки.

Лише тепер я збагнула, що доня вже по-дорослому дивиться на деякі житейські проблеми. Згадала, що ведучи доню до стоматолога, я завжди брала шоколадку. Руки лікарки справді заслуговували такої незначної, можна сказати, чисто символічної, подяки. Та я не звернула уваги, що вже не раз, коли ми вирушали в поліклініку, нагадуючи мені взяти амбулаторну картку, доня додавала: «А шоколадку лікарці не забула?»

«Танучий не в руках, а в роті» продукт, звичайно ж, у дитячому меню моєї родини є не щодня. Хоча від цих ласощів дитині важко відмовитись. Та цукерки чи шоколад, куплені «в лікарню», були «недоторканним запасом», і дитина ніколи не просила їх.

Спробувала згадати себе в 5 років, в 10, 15... Важко. Порівняти зі «всерозуміючими» нинішніми дітьми ще важче.

Вперше я «віддячила» лікарську турботу, здається, коли готувалася стати матір'ю. Далі пішло-поїхало... Виклики лікаря, консультації, операції...

І не помітила, як сама вкрала в дитини клаптик безтурботного дитинства, мимоволі прищепивши їй доросле бачення деяких проблем.

Чи нехай сприймає життя таким, як воно є, змалечку. Може, пізніше доньці не прийдеться, як мені колись, адаптуватися серед різкого обвалу проблем дорослих. І жити буде простіше.