ЩОДЕННИК

До вагону метро зайшов дідусь. Якусь мить тупцявся, якось несміливо поглядав на пасажирів.

Далі дідусь різким рухом (напевно, пересиливши себе) зняв із голови вушанку і, тримаючи її в протягнутій руці, вимовив: «Гражданє кієвлянє, дайте, пожалуста, на півбуханки хліба». Мовив свої слова прохання один раз. Я дістала з гаманця три монети по 10 копійок і поспішила подати старому.

Дідусь подякував, перехрестився, потім полічив монети, заховав у кишеню 30 копійок — якраз на півбуханця «Українського». Одягнув шапку і чимшвидше відвернувся до дверей. Так він проїхав іще зупинок зо три і вийшов, певно, на потрібній йому зупинці, а не для того, щоб перейти просити милостиню (як це часто спостерігаємо) в інший вагон.

Вірю, що ці копійки були потрібні старому саме на хліб, і від цього ще болючіше стає на душі. Бо ж бідно, але охайно вдягнений дідусь — то не звичайний прохач, для яких простягнути руку — звичайна робота. Та циганчаті, яке настирливо лізе-виканючує, намагаючись заглянути в очі, чи прохачкам на кшталт «люді добри-я», що теж не позбавлені нахабства, ми кидаємо п'ятака: скоріше б відчепилися! Чому ж до справді нужденного залишились байдужими пасажири у вагоні метро? Чи, може, я помилилась у щирості дідусевих слів, і через те 30 копійок із мого гаманця були єдиними в дідусевій долоні?