ЩОДЕННИК

Нещодавно телебачення порадувало нас «старим добрим кіно». На образах фільму «Тимур і його команда» виховувалось не одне «підростаюче покоління». Та в свої далеко не юні роки я спостерігала за добрими справами тимурівців на екрані з неабияким захопленням. Бо ніби на хвильку перенеслась в дитинство, яке тепер здається таким безтурботним, щасливим і... недосяжним. Тимурівці, самі того не підозрюючи, допомогли мені нині, навіявши солодкі спогади, на годину вихопивши з буденних турбот. Випереджаючи кінострічку, пропливли напівстерті фрагменти шкільних буднів і свят, захоплень і прагнень, сповнені щирої дитячої віри в світлі ідеали виховання. Та разом з дитинством розчинилися в тумані минулого «тимурівсько-піонерські» ілюзії. Реалії дорослого життя були не такими «добрими», «правильними», наперед відомими й зрозумілими. Я вже звикла до інших фільмів на екранах, до іншого життя поза кіно.

Разом зі мною фільм про тимурівців дивилася п'ятирічна донька. Тільки, мабуть, бачила його під іншим кутом сприйняття — її цікавість була викликана, скоріше за все, тим, що дійові особи — діти.

— Мамо, а чому у хлопчиків на шиях косинки?

— То піонерські галстуки, доню.

— Але ж дівчата одягають на шию косинки, щоб було гарно, а хлопчики для чого? — не зрозуміла мого пояснення п'ятирічна кокетка. І поспішила до шафи з одягом по мою нову хустку, щоб бути «не гіршою» за дівчаток з кіно.

І я не стала нічого більше пояснювати. Бо зрозуміла, що моя донька — «зовсім інше покоління»...