ЩОДЕННИК

Проходячи повз вокзал, я на платформі побачив свого знайомого. Він ось уже декілька років успішно займається бізнесом і розгорнув цілу мережу невеликих магазинчиків та кіосків. Вигляд мого знайомого приголомшував. Замість костюма, білої сорочки та краватки на ньому була вітрівка, явно студентських часів, спортивні штани й кросівки. В руках він тримав звичайну лопату, держак якої було загорнуто в газету. Приголомшений виглядом мого знайомого, я не зміг стримати усмішку. Він також відчував себе в типовому вбранні дачника не дуже комфортно.

Ми розговорилися. Виявилося — все просто. Мого знайомого все літо атакували батьки. Вони живуть у селі й взяли додатковий город. Обробляти його своїми силами немолоді люди не в змозі й ось звернулися до дітей, які живуть у місті, по допомогу. Мій знайомий прохав їх кинути цю витівку, дав грошей на машину картоплі, але все марно. Город було посаджено, й от дозрів урожай. Пропозицію найняти працівників для його прибирання було знехтувано, й батьки, не шкодуючи грошей, ледве чи не щодня дзвонили моєму знайомому на мобільний телефон із вимогою приїхати допомогти. Він відхрещувався як міг, але зрештою не витримав.

— Розумієш, адже їм не стільки та картопля потрібна, скільки хочеться показати сусідам, що їхній син пам'ятає, любить і допомагає батькам. А то сусіди їм очі колють — от, мовляв, ваш Сергій зовсім зазнався. Адже їм невтямки, що в мене й вихідний день буває не щотижня, а працюю я з шостої ранку до дев'ятої вечора. Отже довелося їхати й що найприкріше — поїздом. У наше село на моєму «Опелі» не проїдеш.

Тут мій знайомий обірвав свій монолог і почав прощатися. До платформи наближався задрипаний приміський поїзд. Ще хвилина — й мій знайомий сховався в натовпі дачників, які розлючено штурмували дизель-поїзд. Схоже, всі вони поспішали в село, де цього року непогано вродила картопля.