ЩОДЕННИК

Минулої неділі у скверику біля базару серед клаптиків обгорток, банок і іншого сміття на старій колоді сидів бомж і розгадував кросворд. У цьому не було нічого дивного, бо він животіє в країні поголовної письменності, де все населення своє дозвілля присвячує вирощуванню картоплі та розгадуванню кросвордів. Дива продовжувалися в трамваї. Чоловік років сорока раптом поступився місцем жінці. Не інваліду, не юній красуні, а просто жінці. І тут же інша пасажирка в плащі сталевого кольору моди середини сімдесятих років несподівано сказала цьому галантному пасажиру:

— На Харків вже спущено рознарядку, кого обирати в президенти. А навіщо вони нам потрібні? Що Кучма, що Мороз — нам один чорт.

Незрозуміло, що спільного знайшла вона в цих кандидатах, але жінка демократично висловила свою власну думку. Певно, зніяковівши від цієї паралелі, Галантний Пасажир відповів:

— А я взагалі не піду голосувати, ну їх до дідька!

— Ну що ви, цим ви їм тільки допоможете, це їм на руку, — запротестувала Сталевий Плащ.

Наближалася моя зупинка. Я підняв сумку, підійшов до цієї активної жінки-виборця і спитав:

— За кого ж будете голосувати?

— Я викреслю всіх!

— А чим вам не подобається Євген Марчук? — поцікавився я.

Очі у Сталевого Плаща раптом втратили войовничість, і вона якось сумно вимовила:

— Хіба ви не розумієте, що обрати його нам не дадуть?

Я вийшов. Йшов додому і роздумував, що ж це за народ у нас такий: освічений до самого дна, але політично безвільний? Невже ми не здатні підтримати і захистити кращих серед нас? Невже ми все вже стали бичами, ще здатними, однак, розгадувати кросворди?