ЩОДЕННИК

Готуючись до повернення додому, я з жахом уявляв собї той момент, коли увійду в розпечений нещадним сонцем вагон фірмового поїзду сполученням «Київ — Кривий Ріг». І мої сподівання спочатку цілком виправдались: прилаштувавши багаж у купе, більшість пасажирів хутко розмістилася в проході, відкривши всі вікна, які піддавались натиску рук. Це мало допомагало, та все ж. Але щойно потяг рушив з місця, як у проході з' явилася молоденька провідниця, котра звернулася до пасажирів із проханням зачинити геть усі вікна.

— Та ви що — знущаєтесь? — почулося від пасажирів з другого купе.

— Ми ж вчахнемо за якихось двадцять хвилин! — підтримали невдоволених інші хлопці.

— Не хвилюйтеся, зараз увімкнемо кондиціонер, і відразу стане краще, — наполягала на своєму провідниця.

Слово «кондиціонер» пасажири сприйняли з недовірою. Хтось уїдлово пожартував про оснащення вагону найсучаснішою японською технікою i поплентався рятуватися від задухи в тамбур; хтось змирився з долею і мовчки повернувся до передбачливо зроблених запасів води. А старенька з п'ятого купе поцікавилася: скільки ж за той кондиціонер потрібно доплачувати?

— Та заспокойтеся ж, ви за все вже заплатили! — почала нервувати господарка вагону.

За кілька хвилин і справді стало набагато легше. Люди розсмокталися по своїх місцях, їхні стурбовані обличчя почали набували ознак блаженства... Ще за кілька хвилин мій сусіда пішов з' ясовувати, коли подаватимуть чай.