ЩОДЕННИК

Я проводжав родичку у відрядження. До відправлення поїзда залишалося ще півгодини, й ми розглядали громадян, котрі з примхи долі опинилися на пероні.

— Б'юся об заклад, що в нас зараз попросять милостиню, — сказала родичка.

— Ну, ти перебільшуєш, — мляво відгукнувся я й замовкнув, побачивши недалеко неохайно одягнутого чоловіка з неабияким синцем під правим оком. Він обходив групи тих, хто очікував поїзди, й щось їм казав. Дійшов прохач і до нас. Він не розповідав, що відстав від поїзда або збирає гроші на лікування. Просто говорив, що в країні криза, і завод, де він працює, вже рік не платить йому зарплату, і ось для того, щоб вижити, просить допомогти.

Слухаючи тужливий монолог жебрака, я намагався пригадати, де я вже чув подібне. Тільки після того, як чоловік, отримавши свої 25 копійок, віддалився, я пригадав. Кілька тижнів тому мені випадково довелося бути свідком розмови керівництва одного з підприємств з групою іноземців. Керівник і його заступник були в гарних костюмах і без слідів побоїв на обличчі, проте говорили вони приблизно те саме, що й вокзальний жебрак. Розповідаючи про нашу кризу, вони просили в іноземців гроші на ремонт і модернізацію підприємства. При цьому якісь економічні аргументи взагалі не висувалися.

Іноземці ліниво, з відтінком легкого презирства слухали виливи своїх співрозмовників і після паузи пообіцяли подумати. Це невимовно обрадувало керівників, і вони відразу почали розповідати, куди треба витратити кошти.