ЩОДЕННИК

Минулої суботи ходив рибалити на Дніпро. Просидів на кризі цілісінький день, упіймав двох невеличких йоржів, закоцюб, зате познайомився з цікавим дідом. Йому під сімдесят, однак по ньому не скажеш. Міцний, червонощокий, сіли перекусити, я — чарку, він склянку. Старий добре пам’ятає, як насипали канівську греблю, будували ГЕС. Він працював тоді начальником цивільної оборони — евакуйовував мешканців сіл, які підлягали затопленню. В одному з сіл не встигли вивезти й перепоховати старий цвинтар. Невеликий, могил на тридцять. Родичі дуже просили, але строки підтискали. Від одних родин відкупилися будматеріалами, інших уже не було на місці — виїхали. Отож, каже, загатили річку, затопили долину (а вкупі з нею й кладовище), закрутилася турбіна, пішов струм. Усі раді, плещуть у долоні, пишуть у газетах, передають по радіо. А наступної весни, щойно крига розмерзлася, у тім місці, де було поховання, хрести поспливали. Усі тридцять. Якраз на фарватері, де пароплави ходили. Поспливали й ані руш, лежать на воді, ніби прив’язані. Довелося спеціальний буксир викликати, щоб фарватер розчистити, пароплавам дорогу дати. Виловили хрести, повантажили на баржу, вивезли на безлюдний острів, а через кілька днів, коли деревина підсохла, облили соляркою й спалили. Проте наступної весни хрести знову поспливали. На тому самому місці. Так тривало чотири весни поспіль, аж поки одна бабця не підказала, що слід зробити. І ось одного недільного дня начальник цивільної оборони, комуніст, атеїст на позиченому човні привіз на те дивне місце попа. Піп відслужив над цвинтарем, похованим під товщею води, службу. Відтоді хрести більше не спливали.

Я повернувся додому з риболовлі, дружина зварила з йоржів смачну юшку, діти сьорбали, а я сидів коло вікна, дивився на сковане льодом плесо Дніпра й думав, що ж буде весною. Скільки моїх хрестів спливе, як крига скресне...