ЩОДЕННИК

Моя трирічна доня — палкий прихильник телевізійної вечірньої казки. Не те що якоїсь певної, а жанру загалом. Ще коли були Хрюша й Степашка — я думала, що це в неї, так би мовити, «генна пам’ять», і конфлікт поколінь не так-то й позначився на нашій родині. Але кумедні звірята зникли, а разом із ними — вечірній спокій у нашій родині. Проте певний час «вічний конфлікт» був перманентним: просто дивлячись «На добраніч, діти» Ігоря та Сергія, моє доросле «я» мовчки обурювалося, але не казати ж дитині, що не всі дорослі — блазні та й дивиться ж мала із непідробною цікавістю... Але я не врахувала, що маю справу з любителем жанру, та що там — фаном, пристрасним адептом!

Якби не ці акули, може, нічого й не було б: ну, подумаєш, клоунада, а потім дивнуватий мультик «Суперкнига» (у мене б язик не повернувся так Біблію назвати!), зате дитина про Леніна не вчитиме, тож рівень дебілізму якось із роками компенсується. Та треба було показати їм цей сюжет про акул! Доня однаково щиро співчувала як героям, яким «пощастило втекти», так і маленькій рибці, якій набагато менше поталанило. А потім... Що сказати, купатися відмовилася категорично («там, — мається на увазі у ванні, — акула і крокодил»), а руки відтепер миємо тільки на кухні та й то зі слізьми. Зате «На добраніч, діти» ми вже не дивимося. Довелося прийняти авторитарне рішення: конфлікту поколінь все одно не оминути, а розладнані нерви — це вже на все життя.