ЩОДЕННИК

Але буває й отаке, як вчора. Стою біля театру, чекаю на свою дружину. Призначений для зустрічі час минув, а її нема й нема, а людей навколо багато, і я раптом ловлю себе на тому, що розглядаю, мов ідіот, кожну жінку — чи не моя? І уявилося мені, що вона вже давно тут, а я її просто забув, не можу впізнати, і отак стоятиму довго і не зустріну її більше ніколи.

Втім, нема лиха без добра. Після цього випадку я звільнився від іншого давнього свого страху. Ось якого: я довго й усерйоз тривожився — чому люди по смерті не вертаються до тих, кого любили і залишили на цьому світі без захисту? Це завжди здавалося мені нестерпним, особливо щодо мене самого: невже я теж не зможу повернутися до дітей чи дружини, якщо буде дуже треба?!

Ну ось, тепер я знаю, у чому річ: можливо, повернутися з того світу й неважко, ти повертаєшся, але — не впізнаєш своїх, вони тебе теж не впізнають, і ти просто перестаєш сюди ходити. Навіщо? Тим більше, що на новому місці в тебе, либонь, повно старих добрих знайомих. З ними тобі все ясно, не те, що з новими. Оце недавно прийшла до мене, прямо на роботу, юна дівчина — комівояжер. Принесла мініатюрну сирену проти кишенькових злодіїв — тягнеш за шнурочок, а воно бридко пищить. Виявилося, що ми з її батьком у юності обоє служили мистецтву. А вона, бач, комівояжер. Купив я ту сирену. Вона лежить у мене вдома — безголоса, бо не можу її відкрити, щоб вставити батарейку. А зателефонувати й спитати, як це робиться, незручно: її батько досі служить мистецтву, хтозна, чи йому це сподобається. Він може подумати, що у мене якісь претензії, а у мене жодних претензій нема.