ЩОДЕННИК

Якось, гуляючи в Старому місті, запримітив на могутньому дубі, що неподалік В’їзної вежі Луцького замку, табличку з написом: «Улюблене дерево Лесі Українки». Поталанило цьому красеню, подумав. Табличка на ньому — як щит. А от ті беззахисні липи повинні були загинути...

...Якраз біля школи, в якій я навчався, росли три липи. Та такі товстелезні, що нас, підлітків, щонайменше четверо треба було, аби один той стовбур охопити. Скільки десятиліть, скільки століть над ними прошуміло? Батько мій також ходив до цієї школи — рівно 70 років тому, і казав, що ті липи вже тоді були такими ж старими. Дивлюся на сорокарічну липку біля батьківської хати — гай-гай, із десяток треба таких на ту одну.

Немає вже древніх лип. У селі збудували нову школу, стару розвалили. Її територією простяглася вулиця. Липи стояли якраз на шляху. І — пішли під пилку та сокиру.

А можна, можна було зберегти ці кількасотлітні пам’ятники природи. Шуміли б вони й досі, якби свого часу хтось здогадався почепити на них табличку на зразок: «Ці липи посадив князь Любарт на честь перемоги над королем Казиміром». Шістсот років для лип забагато? Ну й що? Зате росли б вони й досі, живі та здорові.

Днями знову забрів у Старе місто. На дубі, що біля В’їзної вежі, таблички вже не було.

— Кепські твої справи, — співчутливо сказав я дубові, поплескавши його по корі. — Не жилець ти вже на цьому світі, без таблички — не жилець.

І раптом ляснув себе п’ятірнею по лобі:

— Чорт! Прописатися треба! Я ж без таблички, чи то прописки!