ЩОДЕННИК

29 квітня

— Дай Боже щастя!

— Дякую, Вам також, — підняв голову від несподіванки садівник, котрий навприсідки у ямку садив нове деревце.

— Так уже гарно стало тут у скверику на Прорізній, посадили ялиночки та проклали доріжки. Лише за тиждень моєї відсутності.

— Це ще не гарно. Що ще тут буде. Подивитеся.

— Як добре, що битва за Прорізну таки закінчилася перемогою громадськості. Пригадую, як зимою ми тут паркан двічі ламали, щоб не допустити будівництва ресторану.

— Яке там відстояли, — відповів чоловік. Хтозна, що ще може бути. Владу ж не змінили. Той самий Черновецький і далі при владі, як і чиновники, які давали дозвіл на будівництво. Може, вони чекають, що народ втихомириться, і з новими силами почнуть.

Ви знаєте, Ви праві. Поки владу не зміниш, нема гарантії, що нові Дарниці, нові Прорізні не виникатимуть у різних районах Києва.

Все залежить від людей. Отож, продовжуйте боротися.

Ось така несподівана й для мене розмова. Дійсно, вигравши битву — не варто розслаблятися. Бо можна програти війну. Попри все на серці було тепло. Замість ресторану, замість тої уже виритої 10-метрової ями тут — у центрі столиці України — уже гарний скверик, у якому нові деревця. Тож, буде кисень. Захотілося теж посадити своє дерево. Дерево надії.