ЩОДЕННИК 24 лютого

Якби я знала, чого коштуватиме мені оформлення закордонного паспорту! Не тільки чималі, як на мене, гроші (включаючи якесь підозріле добровільно-примусове страхування, на яке я попалася), а й прірву часу. Три рази, записуючись попередньо вранці до списку, я прилітала зі служби в паспортний відділ. Першого разу — «перелетіла» («Пропустили чергу — ваші проблеми»). Другого — не «долетіла»: прийом завершився за добрих два десятки номерів до мене. І ось — нова спроба. Це був незвичайний день. Насамперед я пересвідчилася, що й у липкій, задушливій черзі ми вже інші, ніж раніше. Стихійно виникла пропозиція піти до начальника паспортного відділу з вимогою дати ще одну інспекторку, оскільки одна катастрофічно, на нашу думку, не встигає. І, хоч наша делегація так нічого й не виторгувала, та себе ми всі, здається, заповажали. А далі... Уявіть собі: тупо підпираючи стіну перед заповітними засмальцьованими дверима, я раптом зрозуміла: і сьогодні не пройду. Хоча переді мною залишилося кілька осіб, але й часу до завершення прийому — п’ять хвилин. Досвідчені люди сказали.— Глухо. Отже, починай усе спочатку. Збагнувши, що саме так і буде, майже всі відвідувачі розійшлися. І тут відчиняються двері, виходить усміхнена блондинка-інспектор і обіцяє нас, найстійкіших, прийняти. Тремтячи від щойно пережитого стресу й несподіваного щастя, ми ледве не обіймалися. Ось до чого можна довести людей. Але я — про інше. Про те, які дива бувають серед наших начебто сірих буднів.