ЩОДЕННИК 25 березня

Зателефонувала зі Штатів сестра. Хоче приїхати в гості. Запитує, що привезти.

— Нічого не треба, в нас усе є! — гукаю їй у трубку.

Ну хіба ж оце розповідати на протилежний бік світу про те, що сьогодні у нас закінчився цукор і чай, картопля вичерпалася ще тиждень тому, дружина сама пече хліб, щоб було дешевше, а ковбасу та масло ми купуємо блокадними порціями, аби до чергової зарплатні бути «в курсі» їхнього смаку. Звичайно, я міг би розповісти сестрі про те, що малий уже виріс із «гуманітарки», присланої нею рік тому, що мені треба нові туфлі й куртку, а дружина на незмінних макаронах та бульбі розповніла так, що мусить міняти весь гардероб. Я, звичайно, не можу про все це розповісти по телефону й відповідаю належно: у нас усе є. А тоді ловлю себе на думці: я збрехав рідній сестрі? Та ні, не збрехав. На наших базарах є все? Є. А в магазинах? Також. То в чому ж річ? Нехай вони там, за кордоном, не дуже величаються своїм добробутом, нехай знають, що нині і в Україні є все, як у Греції. А кожен українець має предмет особливого гонору — відчувати себе справжнім греком. Доки не поклав на важіль слухавку.