Щоденник
27 жовтня
Чомусь сучасне художнє кіно вже менше хвилює, дивує, не змушує замислюватися, а душу — трудитися. Мабуть тому, що воно нерідко перетворюється на звичайнісіньке ілюстрування нашого суєтного життя, нерідко нашвидкуруч «змонтоване» не дуже талановитими режисерами й акторами. Це не раз спадало мені на думку після перегляду того чи іншого телесеріалу, які тепер демонструють місяцями, а то й роками, як, наприклад, «Обручку» на «Інтері».
Куди поділося українське поетичне кіно 60-х років минулого століття, яким захоплювалися в усьому світі і яке воскрешало дух нації, спонукало до високих естетичних переживань?
Щось трапилося з нашим кіно, та й з кінематографом сусідньої Росії, стрічки якої часто демонструють на багатьох українських телеканалах. Усе це через занижену планку режисерської й акторської майстерності на догоду все тому ж ненаситному ринку, котрий вплинув і на кіноіндустрію. Нічим не збагачують і набридлі американські стрічки, де буває багато жорстокості, насильства, кровопролиття.
На телеканалі «1+1» чотири рази на тиждень (з повторами) «крутять» серіал «Інтерни». Перші серії захоплювали дотепністю героїв, гострим гумором, який, щоправда, часто перетворювався на «чорний». Але далі цей гротескний шквал фраз і реплік (він складає понад 70 відсотків усього сказаного акторами), замішаний на сленгу, починає набридати. Хоча кому як. Усе це розраховано на того, хто звик щодня споживати «продукт» масової культури, є невибагливим до ціннісних критеріїв. До речі, мабуть, у грі не відчувають особливої насолоди і деякі актори. У своїх інтерв’ю один із них говорив, що участь у цій стрічці дає можливість завоювати популярність і заробити, щоб розв’язати свої життєві проблеми. А одна з героїнь так і сказала, що на зароблені в «Інтернах» гроші вона змогла винаймати пристойну квартиру в центрі Москви.
Раніше кіно виховувало. Чимало було й зарубіжних стрічок — італійських, французьких, польських, а також радянських, які ввійшли до золотого фонду світового кіномистецтва. Їх творили справжні художники, великі майстри, до яких нинішнім кіномитцям дотягнутися важко. Узагалі, акторська школа дожовтневої і радянської доби була однією з кращих у світі, бо поєднувала найвищі людські якості. На жаль, її традиції втрачаються. Тоді найбільше цінували талант і майстерність, нині ж — вміння «робити» гроші, де тільки можна. Засобом для їх здобування стало і кіномистецтво, котре все частіше переслідує мету бути якомога видовищним.
І тут пригадався вислів одного з відомих культурологів, який, аналізуючи стан культури у західному світі 70-х років, сказав, що масова культура зробила із суспільством більше, ніж жовтнева революція. Здається, у цих словах є велика доля правди.
