ЩОДЕННИК 5 грудня

Сергій щороку приїжджає з Нью-Йорка. І з кожним роком стає неприроднішим. «Не наша людина» — і край. Як не прикро, а визнати доводиться. Я терплячий, як і весь український народ, але на п’ятий «Сергіїв рік» обурився:

— Дай хоч одну гривню.

Дивлюся, а він і дає одну.

Я вибухнув:

— Сірий, ти ж споконвіку наш чоловік. Любиш Ужгород, як я свою Діканьку. Не можна ж ставати такою мірою янкі.

— А що? — засумнівався він у собі, почервонівши.

— Що-що. Коли кажуть: «Дай хоч одну гривню» — дають десять. У людини повна криза з грошима, на хліб бракує. Якщо кажуть: «Дай дві гривні» — дають дві. Якщо: «Дай грошей» — не менше п’ятдесяти, людина відчуває лише сьогохвилинні труднощі, і можна не боятися — невдовзі віддасть...

— Так, — похитнувся від наринулих роздумів він. — Мені не зрозуміти. Це не в Америці, де тільки про жінок і думаєш. До них, як в Ужгороді, так запросто не підвалиш... Складно-складно... Слов’янська душа.

Ми вшанували наші розбіжності хвилиною мовчання.

— Чуєш, — стрепенувся раптом він, — а от у вас закони, циркуляри, постанови приймають... І також слід читати одне, а мати на увазі інше?

— Так!

№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»