Щоденник

Років із десять тому у багатьох селах Лохвицького і Чорнухинського районів, що на Полтавщині, можна було побачити, як раптом із-під крислатих кущів бузку чи калини виринають силуети дивної краси — орнаментовані цегляні приміщення із шестикутними вікнами й вежами із шпилями. Це колишні земські школи. Про них писав і «День».

Цю унікальну архітектурну спадщину залишив відомий український етнограф, архітектор, мистецтвознавець Опанас Сластьон (1855—1933). 1910—1914 рр. за його проектами були збудовано школи, які багато років були важливими осередками культури й просвіти в найвіддаленіших куточках краю. Найбільше було їх зведено (близько 100) у колишньому Лохвицькому повіті. Вони цінні тим, що збудовані в українському народному стилі, одним з яскравих представників якого був О. Сластьон

Вони дорогі серцю не одному поколінню полтавців, які навчалися в них. Подекуди, де приміщення шкіл уціліли, в їхніх просторих, світлих класах здобувають знання учні. Та останнім часом ці споруди, котрі залишилися без господарів, руйнуються або ж їх розбирають на будівельні матеріали мешканці сіл згаданих районів. Так, нещодавно загинула школа в селі Западинці, яка мала багате цегляне декоративне оздоблення зовнішніх стін. Про неї згадують у наукових виданнях як про одну з архітектурних перлин митця. Її хтось підпалив, а тоді дали команду розібрати стіни. Тепер на тому місці лежать купи битої цегли. Нікого це в районі не схвилювало. За винятком одного-двох краєзнавців, котрі не знають, до кого вже звертатися по допомогу, щоб припинити нищення пам’яток. До речі, О. Сластьон виготовляв проекти шкіл безплатно, з великою любов’ю до свого народу і вболіванням за його освіту. Уже давно за підтримки влади треба було стати на захист цих архітектурних споруд і встановити на них охоронні дошки.

Здавалося б, що нині в Україні — найсприятливіші умови для збереження її культурної спадщини. Та на заваді стає байдужість чиновників і громад, на території яких знаходяться згадані пам’ятки. Саме з цих причин Україна назавжди втратила величезну кількість архітектурних споруд минулого. Варто тільки назвати унікальні дерев’яні церкви XVII—XVIII століть у Львівській, Івано-Франківській областях і в інших регіонах, які через чиєсь недбальство загинули від пожеж останніми роками. Тож виходить, як у тому прислів’ї: що маємо, не бережемо, а коли втратимо, плачемо. Яким же словом нас згадуватимуть нащадки?