Щоденник 8 серпня

У нас в Каневі собор давній і піп не вередун. Дозволив нам із малюком піднятися на дзвіницю під час служби. Дзвонаря до нас приставив. Зійшли на саме верхотурря. А тут вітер із Дніпра, протяги з усіх боків, малий висоти боїться, сполотнів, притискається до ноги. Я вже й не радий. Питаю дзвонаря, чи скоро. Той: чекайте півгодини. Подумки лаюся: гаразд, сам телепень, то ще й дитину потягнув. Дивись, вухо продме, або ангіну схопить. Лютую на весь світ.

Сяк-так змарнували 30 хвилин. Зрештою дзвонар узявся за мотузки, бемкнув. Раз... Удруге... Малий вуха затулив, мене теж ледь не оглушило. Оце-то так, хотів головного болю позбутися, а тут хоч би череп не луснув. Та ось вступили легші дзвони, а за ними дзвіночки — я ковтнув слину, у вухах відклало. Дзвонар на нас не зважав — лише до неба, очі заплющені, руки самі по собі, тулуб сам по собі, рухається в якомусь тільки йому зрозумілому ритмові, — справжній музика-танцівник, їй-право. Син стежив за його роботою, як за мультфільмом.

Недовго звучали дзвони, хвилин сім, не більше. Коли ми сходили приступцями із дзвіниці, голова в мене трохи боліла, однак думки просвітліли. Я не тримав серця ні на кого, а це вже було дещо.

— Не хочу бути директором пепсі-кольного заводу, — сказав малий в автобусі.

— А ким? — поцікавився я.

— Ну, отим... Ти сам знаєш.