ЩОДЕННИК

12 липня

Не знаю, як вам, а особисто мені було дуже шкода, що стерли з лиця землі будівлю по Хрещатику, 5. Її довго руйнували, і було боляче дивитися на це жорстоке дійство. Я ще пам’ятаю, як у ній розташовувався колись поштамт. Мені завжди подобалося проходити через крізний проріз будівлі, повз величезні квадратні колони. Від неї віяло якоюсь величчю, спокоєм і стабільністю.

Але ось хтось заявив, що цей будинок закриває вид чи то на Хрещатик, чи то з Хрещатику... Нічого він не закривав — якихось 4—5 метрів погоди не робили — просто це — дуже ласий шматочок землі і чийсь волюнтаризм (захочу — і буде моє). Хотілося назвати цих людей манкуртами — але явно вони не кияни, а зайди-варяги, інакше б вони такого не зробили. Їм плювати на історію міста, на архітектуру нашого безсловесного доброго Києва, що складалася століттями. Його руйнують, «плюндрують», а він, бідолашний, мовчить і тихо стогне, неспроможний чинити опір...

Ну і що, тепер на цьому місці красується огорожа мало не другий рік, видно, «бійка» за місце все ще триває. І збудують рано чи пізно чергового монстра не нижче десяти поверхів (щоб приносив надприбуток). І що, він не буде нічого затуляти? Чому я про це пишу? Тому що нещодавно прочитала, що зруйнований будинок по Хрещатику, 5 — це «унікальна будівля» у стилі довоєнного конструктивізму. Була. Все-таки неспроста вона мені так подобалася.