Щоденник українського "човника"

- Як життя?

А у відповідь:

- Їздимо.

- Куди?

- До Словаччини, Чехії, Польщі...

- Цікаво?

- Вигідно!..

І мене все більше почало "посмоктувати" - "триразовка" у три країни маринується, а паспорт - голий, як Адам у яблунях.

Під Новий рік наважився на першу розвідку. З майже порожньою сумкою та кишенею, повною грошей. Заїхав до друзів у Мукачеве, вирвав бородатого голову родини із сімейного затишку - пішли на автовокзал. Для сміливості дорогою декілька разів "заправилися", аби просити квитки в касі впевнено, з почуттям власної гідності. "Пальне" допомогло - не спасували, не збилися на принижений тон. І купили квитки на "Мукачеве-Міхаловци".

- В Ужгороді автобус зупиняється? Я там хочу підсісти, - запитав я, на всяк випадок, касирку.

- Де би нєт? Айно! ("Як ні? Так!" - закарпатський діалект). Від "айно" стало зовсім файно. В електричці на Ужгород я збуджено наспівував і складав у екстазі для бомжів експромти. Один навіть запам'ятав:

"Я еду в Ужгород. Мне хорошо.

Я много выпил. Могу еще..."

На другий день осяяний внутрішнє, я перетинав Ужгород. Квиток із шістнадцятим місцем пік мені груди білим сонцем пустелі. Трохи відтягував кишеню штанів лише список обов'язкових покупок без антрактів на словацьке пиво. Список спорудила дружина. Надвечір щось підказало: "Їдь до Мукачевого, сядеш у автобус там". Я повірив цьому "чомусь". Ввечері сидів вже у друзів. Там ми посумували на трьох про те, що люди везуть хоча б декілька пляшок горілки й декілька блоків сигарет "Мальборо", що стали нашим національним товаром з ніжним слов'янським прізвиськом "Маруха". Але було пізно - магазини зачинено, товару для наживи мало. На ранок морозцем, майже порожняком, і прийшли на автовокзал. Знайомого зустріли. Він переконав нас, що з такими порожніми сумками за кордон - "ганьба", і поділив свій товар на чотирьох. Аби потім, звичайно, за перепускним пунктом забрати. В автобусі іншого знайомого зустріли - Івана. Він тягнув проходом сумки, і запитав життєрадісно: "Ви також у Міхаловци?" - "Так". - "Ну то там на базарі й побазаримо...".

Інтуїція мене не підвела. Мукачівська касирка хотіла надути. На ужгородський автовокзал водій нашого лайнера заїжджати й не думав.

За кордом суцільним потоком сунули каміони й автобуси. До них намагалися причепитися на ходу - у прямому смислі - піші люди. Їх стягували. Вони котилися у кювет, як партизани, але знову й знову піднімалися в "стійку". На кордоні із Словаччиною з автобусів виходити доводиться двічі. На українському пасажири цілеспрямовано вишикувалися перед "шмоном". Працівниця митниці у каракулевому капелюху на кшталт маршалівського попередила, що можна провозити блок сигарет і пляшку горілки "на одну особу", ненав'язливо облапала як жінок, так і чоловіків, і пустила їх по руках своїх колег. Але наші - це наші. Вони лише зовні суворі, а душа у них м'яка. Не забрали ні в кого ані "паленки", ані надмірних сигарет. Лише молодий прикордонник довго, до істерики, умовно розділивши обличчя кожного на секторні смуги, порівнював його з паспортною фізіономією. Нелегке це завдання: обличчя наших людей кожні три місяці катастрофічно змінюються від перевживання "Кайзера" з підпільних заводів, браку закуски та їжі, від свіжих ножових шрамів тощо. Нам, якщо серйозно поміркувати, потрібен особливий паспорт сторінок на двісті зі знімками за кожні останні три місяці. Адже ми кожен місяць живемо як останній, втрачаючи колишнє обличчя в очах близьких, а молодий прикордонник має в муках порівнювати хлоп'яче або дівоче личко на фото з нинішнім.

У словаків двері були на фотоелементах і відчинялися навіть перед громадянами України. Їхній митник був вражений тим, що я не везу нічого недозволеного, засунув голову під мій светр і збентежений передав мене прикордоннику. А за моєю спиною почалася "рубка" народонаселення.

Перед "шмоном" ми дізналися, що словаки наводять на кордоні порядок. Щоб не виникало "вікон" - ледве не кожного дня перекидають митників і прикордонників з одного поста на інший. Рятують своє виробництво від наших невтомних "човників".

На моїх очах Миколу "завернули" за те, що віз на продаж не одного, а двох дідів-морозів. Не пройшов і друг Іван, з яким ми збиралися базарувати в Міхаловцях. Квадратну жінку з цигарками в штанах і під светром примусили повернутися обличчям до батьківщини. Кільком давальникам тютюново-блокового хабара пообіцяли каталажку. Фінал огляду ознаменувався викриттям тітки у великих буклях і волосяною трубою на голові. З буклів митники вивернули по пачці "ЛМ", а з труби - блок "Марухи". Тільки один мужик і надув їх - провіз у бороді коноплю... У напівпорожньому автобусі поїхали ми на Міхаловци. Ну "продерли" митники до взаємного вереску пару туристичних та рейсових "Ікарусів", а легковики, сам бачив, під усмішки постових словаків і легкий візуальний огляд, пролітали з легким шурхотом гуми. Власники їх і "варять" свої бакси, не ображаючи постових. Десяток пляшок і блоків цигарок під сидіння, за "запаску", під ганчір'я - і чистих 30-40 доларів у кишені.

Я допитливо вглядався в закордонні землі, і бачив, що далеко ми переплюнули їх за останні роки. Невивезені національні багатства втілились у нас в чудові особняки, бари та ресторани. А словаки залишились, без Чехії та Союзу, при своїх немічних силах. Вишнє Німецьке, що одразу за кордоном, як наше мале закарпатське село. У селищі Собранци, як і в нас, біля дороги, забувши про все, ходив до вітру мужик. "І в них культура не вища", - радів внутрішній голос. У Міхаловцах бродили схожі на українців люди. У поношених светрах, самопальних підсмиканих куртках. Шкандибали жінки на перекошених підборах. Горілка справді йшла в Словаччині по 100 крон (три долари), даючи нашим легіонерам прикордонної торгівлі два "гріни" навару.

Але загорожений сіткою квадрат колоніального базару викликав тільки жаль. У першу чергу, до наших бабусь із пачкою китайських цигарок в одній руці й коробочкою з недоладною ялинковою гірляндою в іншій. З переляканими очима: "А раптом поліція забере?" І словаки, і наші продавали таке, що ні рукою, ні оком не хотілося за той товар зачепитися. Тільки й різниці, що словаки загинали вищі ціни, а наші скидали швидко й відчайдушно, аби на автобус встигнути.

Наша барахолка "Авангард" перед Міхаловецькими ярмарками - калейдоскоп щастя, ріг достатку. Тому ми, погорівши на своєму бажанні дешевого взуття й мануфактури, завалили в повні хороших запахів "Потравини" - гастроном їхній. Це у нас пишуть "Продовольчі товари", а потім у лікарнях шлунки промивають. А в них "Потравини", але ще ніхто не отруївся. Ну, там настав наш час. Ми з явною перевагою перемагали словаків, які вибирали по півгодини один пакетик або баночку. Маленьких кошиків нам не вистачало. Ми брали й маргарин, і сир, і спеції, і родзинки, і шоколад, і вдвічі дешевший по ціні, ніж у нас, рис, і вівсянку, і ковбасні кийки, і рибу, за кількістю якої Словаччина опинилася більш морською державою, ніж Україна з Чорноморським флотом і Дніпровською та Дунайською флотиліями. Забананилися, залимонилися, а заспиртувались на вулиці своїм під заздрі погляди іноземців - і на автовокзал. Зайшли до кафе на поливку (бульйон) і сосиски, на пиво "П'яний монах". Здали касиру останні металеві дрібняки. Сіли біля гори напакованих сумок під'їсти.

Двоє кремезних чоловіків за нашим столиком завовтузились і зашепотіли: "Тримайте сумки. Їхній рекет прийшов..."

Я поглянув і засміявся. П'ятеро підлітків із худими шийками. Від одного крику попадають. Ось наші хлопці - оце так! Плечима свої піджаки навпіл рвуть, руками - чужі. Перелякана рекетня мого погляду засоромилась і зникла.

... І знову промайнули за вікнами в зворотному порядку Міхаловци, Собранци. Блиснуло ліворуч у падаючому за обрій сонці озеро Ширава.

- В автобусі тільки українець? - спитала митна словачка з рудим волоссям і обличчям.

- Лише українець! - закричали всі.

- З паспортами до залу.

І словаки, і наші пропустили цього разу швидко.

І дурню зрозуміло, що якщо і йде щось за кордон - то тільки від нас. І мак, і конопля, і кокаїн, і соляра. До нас - хіба що християнські місії, які навчають читати Біблію і бути менш дикими у поведінці, що травмує зманіжений Захід. Ще за Брежнєва анекдот побутував. Спитали в цигана, що він робитиме, якщо кордон відкриють.

- Туди чи назад? - перепитав він.

- І туди, і назад.

- На дерево залізу. Коли посунуть туди, щоб не затоптали. А якщо посунуть сюди, то щоб подивитися, який дурень сюди піде...