СКIЛЬКИ КОШТУЄ БЕЗКОШТОВНА ОСВIТА
ДО ДЕРЖАВНОГО ВНЗ ПРОБИТИСЯ СКЛАДНО…
Державні вищі навчальні заклади перетворилися на поле бою. По одну сторону барикад — змучені спекою та невідомістю випускники шкіл, по іншу — байдужі члени приймальних комісій. Абітурієнти та їхні батьки, які чекають до себе нормального ставлення, наштовхуються на казенщину чи відверте здирство. І ті, й інші у стані безвиході — недофінансовані вищі навчальні заклади з принизливо низькими ставками для викладачів намагаються заробити грошей, випускники, яких учителі десять років вчили спиратися на вічні істини, отримують перші удари від зіткнення з реальністю.
«Мою контрольну в Київському національному лінгвістичному університеті нібито загубили, — підозрюю, що через небажання ставити високий бал…», «Мене зрізали за те, що з п’яти запитань я забарився з відповіддю на одне, зате мій сусід по парті отримав найвищий бал без особливих зусиль…», — ділилися першими екзаменаційними враженнями діти моїх найближчих знайомих.
А батьки з жалем констатували недостатню організацію самого процесу консультацій та іспитів. «Через те, що перевірка робіт на факультеті іноземних мов КПІ затяглася на декілька днів, розсерджені батьки вирішили попросити їх для контрольного перегляду, щоб не були підтасовані результати», — сказала мені Людмила В, викладач однієї зі столичних шкіл, яка у період екзаменаційної кампанії пильно стежить за своїми підопічними. Мама однієї абітурієнтки, яка пробує свої сили відразу у декількох київських вищих навчальних закладах, довірливо розповіла про випадки звичайнісінької недбалості: в одних було вивішено план іспитів, у інших — ні. Наймання репетиторів із викладачів вищого навчального закладу, які гарячково вчать у останні передіспитові дні своїх потенційних підопічних — година навчання коштує від 10 до 30 доларів, — стало завуальованою формою хабара. Батьки багатьох талановитих і добре підготовлених дітей змушені термiново обзаводитися зв’язками та платити «про всяк випадок». Цей нескінченний ланцюг різних, але, по суті, схожих історій, змальовує контури глибинних деформацій системи державної вищої освіти.
Справа навіть не в тому, що за право вчитися доводиться платити. Питання в тому, як це робиться. Талановитих, але бідних мала намір фінансувати держава: законом «Про вищу освіту» закріплено жорстке співвідношення бюджетних і комерційних місць у державних вищих навчальних закладах — відповідно 51 до 49% (на недержавні навчальні заклади держзамовлення не поширюється). Справедлива, на перший погляд, норма звела до мінімуму можливості державних вищих навчальних закладів. Вони почуваються канатохідцями, які насилу балансують на канаті власного виживання. Фактично держава зв’язала міцним вузлом кількість комерційних і бюджетних місць. Щоб покращити фінансове становище, вищий навчальний заклад, по ідеї, повинен набрати більше платних студентів. Однак це дозволяється лише за умови попереднього збільшення кількості бюджетників, що неможливо за нинішньої порожньої скарбниці. У результаті державні заклади залишаються за межею бідності, а випускники шкіл — за бар’єром вищої освіти. Про це свого часу попереджав міністр освіти Василь Кремень, але до нього не прислухалися.
Гучне ім’я не може гарантувати державному вищому навчальному закладу забезпечене життя, — наприклад, фінансові потреби найпрестижнішого Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка покриваються державою менш ніж наполовину. Заборонні рогатки, з одного боку, — заганяють ВНЗ у тісний одяг бюджетних асигнувань, з другого, — породжують дефіцит навчальних місць і хабарництво. Термін «корупція» неадекватний ситуації: кваліфіковані викладачі з ім’ям та науковим ступенем, зарплата яких не відповідає навіть прожитковому мінімуму, вимушені «добирати своє» таким принизливим способом.
У не менш делікатному становищі виявляються абітурієнти та їхні батьки, які, прагнучи отримати диплом престижного вищого навчального закладу, вимушені платити хабарі за бюджетні місця. Чим вищий рейтинг ВНЗ, тим більша «неофіційна» плата за навчання (згідно з торішнім рейтингом під назвою «Софія Київська», до першої «хіт-десятки» потрапили переважно столичні ВНЗ). Як показало неофіційне опитування «Дня», такса за «безкоштовне» навчання в Медінституті становить 2—2,5 тис. доларів, у Політехові та університеті ім. Шевченка — близько 3 тис., у «правоохоронних» академіях — від 1,5 тис. і вище (розмір хабара становить половину вартості повного платного навчання). На найбільш престижних факультетах, наприклад, програмування, що дозволяють виїхати на Захід, або торгово-економічному, що відкриває кар’єрні перспективи, — розміри хабарів значно перевищують можливості людей із середніми прибутками. Як кажуть батьки, останнім часом доводиться приплачувати навіть за комерційні місця на престижних факультетах. Хоч навчання контрактників коштує чимало, — наприклад, Київський національний лінгвістичний університет бере в середньому близько 4700 грн. на рік, факультет іноземних мов Київського національного технічного університету України та Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка відповідно 5200 і 8 тис. грн., — престижні столичні вищі навчальні заклади не завжди можуть задовольнити попит, що стимулює конкуренцію гаманців та зв’язків на спеціальностях, які найбільш котируються.
У 2000 році середній конкурс на бюджетні місця у вищих навчальних закладах, які мають статус національних, становив 314 претендентів на 100 місць. Найбільший конкурс зафіксовано у Києво-Могилянській академії (461 чоловік на 100 місць), а найменший — у Львівському державному університеті (275 чоловік). Попитом користувалися спеціальності міжнародних економічних відносин, міжнародного права, правознавства, романо-німецької філології, соціальної педагогіки та практичної психології, економіки, екології, журналістики, обліку і аудиту, культурології.
Оскільки латана одежина бюджету тріщить по швах і число студентів, які навчаються за державний рахунок навряд чи збільшиться, єдиний вихід із ситуації — закріпити за кожним ВНЗ кількість бюджетних місць, дозволивши самостійно визначати кількість комерційних, — таку думку доводилося чути з вуст викладачів бюджетних ВНЗ неодноразово.
…А ДО ПРИВАТНОГО — БОЯЗКО
Приватні ВНЗ вигідно відрізняє ліберальна атмосфера. Наприклад, в Інституті туризму проводяться традиційні іспити, в Європейському університеті — тест та співбесіда, — залежно від середнього бала атестата. Кожен із приватних інститутів розробляє свої правила прийому, які, проте, повинні відповідати загальнодержавному стандарту, розробленому Міносвіти. Ціни на навчання ненабагато перевищують вартість контрактних місць у державних вищих навчальних закладах: семестр навчання на престижному факультеті правознавства коливається в межах від 2 до 4 тис. грн. за семестр, менеджера туристичного бізнесу — 1 — 2 тис. грн. за семестр.
Оскільки будь-яка нова справа у нашій країні, як правило, обростає купою зловживань, нинішній міністр освіти в 2000 році обіцяв відсіяти приватників, які стали «конторами з продажу державних дипломів». Наприклад, серед 161 недержавного ВНЗ тільки 47 акредитовані у повному обсязі. Останнє переважно пояснюється їхньою молодістю, — про якість викладання можна буде судити тільки після першого випуску. «Прийшов час, коли роботодавець дивиться не на сам диплом, а те, який ВНЗ його видав. Перевагу, як і раніше, віддають випускникам державних ВНЗ», — вважає провідний фахівець відділу науки і вищої освіти головного управління освіти та науки Донецької обласної держадміністрації Ігор Клочко. Справді, державний сектор стовідсотково надійний: 3—4 рівень акредитації — у 220 вищих навчальних закладів.
«Навчальним закладам з хорошою репутацією можна довіряти, — заявив «Дню» Олег Ареф’єв, відповідальний секретар приймальної екзаменаційної комісії Європейського університету. — По-перше, приватні ВНЗ працюють за державними програмами, тобто якість освіти гарантується, по-друге, — Конституція закріпила рівність усіх форм власності, та відхід від цих принципів неправомірний».
Як дізнатися, наскільки висока репутація вищого навчального закладу? Насамперед потрібно звернути увагу, чи має ВНЗ ліцензію та сертифікат акредитації на викладання обраної спеціальності. Ліцензія означає, що ВНЗ має право надавати свої послуги на освітньому ринку, і… нічого більше. Тоді як акредитація гарантує, що якість знань у приватному ВНЗ буде не гіршою, нiж у державному: тут навчають студентів за держпланами, екзаменаційні комісії, призначені Міносвіти, видають випускникам дипломи загальнодержавного зразка.
«Цього року помітно підвищився рівень знань абітурієнтів, — наприклад, у абітурієнтів Європейського університету середній бал атестата коливається від 8,5 до 12, — говорить Ареф’єв. — Думаю, це говорить про те, що приватні ВНЗ користуються все більшою популярністю».
Якби не слабкі фінансові можливості українців, потік абітурієнтів був би великим. На жаль, система банківського кредитування вищої освіти практично не розвинена. Від створення гнучкої системи, що заохочує комерційні банки до надання довгострокових кредитів під низькі відсотки, виграла б і держава, і її громадяни. Мабуть, це стосується не тільки приватної системи вищої освіти, але й державної, де безкоштовної освіти давно не існує.
ДО РЕЧІ
Рейтинг ВНЗ «Софія Київська» за 2000 рік, оприлюднений у 2001 році
На першому місці — Київський національний університет імені Тараса Шевченка, який є провідним серед класичних вищих навчальних закладів. Кращим серед технічних ВНЗ визнано Київський політех, серед педагогічних — столичний університет імені Драгоманова. Суперюристів готувала Харківська юридична академія. Iз 13 правоохоронних вищих навчальних закладів кращою вважалася Національна академія внутрішніх справ України. Міжрегіональна академія управління персоналом випередила заклади недержавної форми власності. До трійки кращих увійшла Києво-Могилянська академія. Львівський університет увійшов до десятки.
