Черга, що вишикувалася учора від Національної філармонії України, навколо усієї Європейської площі й аж до стадіону «Динамо» вражала навіть тих, хто має неабияке «радянське» загартування стояння у чергах за будь-чим, що окреслювалося виразним терміном — «дефіцит».

Ця черга, можливо, була учора єдиною на всю Україну. І засвідчила одне: дефіцит справжнього — таланту, любові, величі — більший за суєту насущних проблем. Україна прощалася із Солов'яненком — прізвище, поруч із яким будь-які згадки про звання і лауреатства виглядають як недоречні пластмасові віньєтки на золотому тлі. «Він був нашим королем», — з почутого у тому жалобному очікуванні. Ймовірно, це сказав хтось із колег. А може, хтось із нас — тих, хто пам'ятає цей голос. Чи хотів би пам'ятати, та за круговертю справ все далі відкладав прийти на концерт, на який, здавалося, можна буде прийти завжди. Тисячі облич. Тисячі очей, сповнених усвідомлення втрати. Одразу розумієш, що усі розмови про «бездуховність в Україні» необхідно просто заборонити.

Згідно з останньою волею маестро, його проводжали в останню путь у філармонії, яку останні роки Солов'яненко вважав своїм домом. Відспівали його в ошатній Козинській церкві, яку він підтримував, поховали там же в Козині на невеличкому цвинтарі. Він, за життя переживши забуття, мабуть, добре знав, що справжнє ігнорує закони престижу. Тому що справжнє — це інший закон. Істинний.