Сон розуму породжує чудовиськ
В Україні триває політична вакханалія, інспірована «мовним» винаходом влади
Про юридичну нікчемність Закону «Про засади державної мовної політики» вже так багато сказано (у т.ч. й на сторінках «Дня»), що повторюватися немає сенсу. Найголовніше те, що він суперечить Конституції України. Засади державної мовної політики може визначати тільки вона. І якби Конституційний Суд справді захищав Основний Закон, а не виконував роль політичної одаліски, про недолугий витвір двох «К» уже давно б ніхто не згадував. Проте в умовах повзучого авторитаризму про правосуддя говорити не доводиться.
У цьому, власне, вся проблема: у повзучому авторитаризмі. Якби парламентська більшість і Президент керувалися законами і зважали на численні експертні висновки (Венеціанської комісії, Мін’юсту, Мінфіну, Мінкультури, науково-експертного управління Верховної Ради, профільних інститутів Академії наук тощо), вони б не пішли тим авантюрним шляхом, яким, зрештою, пішли. Проте наближення виборів і страх втратити владу підштовхнули Банкову і депутатів, які її обслуговують, до ризикованих ігор. Хоч як це парадоксально, Президент підписав закон, який руйнує українську державність. Гарант Конституції зневажив Основний Закон, хоч і присягав дотримуватися його.
Процеси, інспіровані Законом «Про засади державної мовної політики», небезпечні саме тим, що вони «розривають» Україну, провокуючи конфлікти на мовно-етнічній основі. Хід подій свідчить, що в тих областях і містах, де відбувається «парад» регіональних мов, чиновники вважають, що регіональну мову вводять замість державної. Українську стрімко витісняють зі сфери освіти (де її і так було небагато), ЗМІ, судів, офіційного діловодства... Утворюються зони, цілком вільні від української мови, яка для мільйонів громадян України перетворюється у безнадійно іноземну. Причому, як це легко й передбачалося, усі обіцянки влади захистити мови інших нацменшин виявилися просто бульбашкою. Сказав же великий «інтернаціоналіст» М. Чечетов: «Главное — русский язык», а не «языки, которыми владеют кучки людей». Тож нічого всяким там болгарам, кримським татарам, полякам, угорцям «разжигать национальную рознь», вимагаючи і для своїх мов регіонального статусу.
Русифікацію України розгортають повним ходом. Регіони, етнічні групи населення зіштовхуються у конфлікті, українську мову, яка у статусі державної мала б виконувати об’єднавчу роль, заганяють у гетто, — і це все називається «засади державної мовної політики»?! Усі обіцянки Януковича й Азарова щодо державної програми підтримки української мови не варті дірки з бублика, бо що може дати програма, коли законодавство максимально відкрило русифікаційні шлюзи? Коли Президент підписував антиконституційний закон і тут же давав розпорядження створити робочу групу, яка б його «вдосконалила», то хіба це не нагадувало спроби одягти штани через голову? Робоча група, звісно, підготувала проект змін, причому досить-таки радикальних, проте якою буде подальша доля цього документа — сказати важко. Очевидно, все залежатиме від результатів парламентських виборів.
Таким чином, запровадження Закону «Про засади державної мовної політики» на 21-му році Незалежності поставило на порядок денний питання про... територіальну цілісність України і про подальше існування України як держави. А якщо врахувати той факт, що сотні й тисячі біл-бордів від Ужгорода до Луганська закликають нас зайнятися федералізацією України, то складається враження, що «експерименти» з мовою — це тільки частина великого сценарію ліквідації держави, у здійсненні якого беруть участь як зовнішні, так і внутрішні чинники. А що з цього приводу думають спецслужби, які фінансують із українського бюджету? Не можу знати. Схоже, що, як і в часи СРСР, їм більше подобається боротися з «українським націоналізмом», ніж захищати територіальну цілісність і суверенітет держави.
Тож що далі? Переконаний, що Закон «Про засади державної мовної політики» має бути дезавуйований, і зробити це мав би Президент. У нього для цього є великий набір можливостей (згадаймо хоч би історію з червоними прапорами). Проте Янукович, очевидно, вважає, що він усе збалансує: закон двох «К» — залишиться (може, трішки «причепурений»), а «кістка» у вигляді державної програми підтримки української мови заспокоїть іншу частину України.
Не заспокоїть!
Громадянський опір політиці русифікації України, що позбавляє нас історичної перспективи, неминуче наростатиме, — попри млявість нинішньої політичної опозиції і сервілізм в інтелектуальному середовищі. Рано чи пізно це призведе до результатів: феодальна за своєю суттю влада, яка поводиться із нахабством окупанта, неминуче піде в небуття. Треба тільки «допомогти» їй це зробити. Для цього в нас є максимум два з половиною роки.
