Справи — як у Польщі? Якби ж то…
Хто ми й куди йдемо? На це «фірмове» українське запитання впродовж останніх тринадцяти років звучали сотні, а то й тисячі відповідей-дороговказів, відповідей-рецептів, відповідей- пророцтв. Однією з найвідвертіших відповідей, безперечно, стала стаття Оксани Пахльовської «Польща і Україна: «Ода радості» Бетховена на кордоні нової резервації» («День», № 134). Думки та оцінки, висловлені авторкою статті, попри всю їхню гостроту, важко назвати полемічними: проти правди не попреш. А правда є саме такою, якою її зображує пані Пахльовська: Україна та Польща сьогодні стали далекі одна від одної як ніколи раніше. Це особливо боляче усвідомлювати, якщо згадати, що «стартові можливості» у наших країн у кінці 1980-х років були майже однаковими. А от чи були однаковими цілі?
Польща проголосила свою мету — «Повернення до Європи» — одразу після «звільнення» з соцтабору. Пройшло десять років — і мети досягнуто: членство в НАТО (1999) та в Євросоюзі (2004). А тепер згадайте, яку мету оголосила Україна на початку своєї незалежності? Не сушіть мізки — не пригадаєте. Українська незалежність на початку 1990-х років вважалася тимчасовим явищем не лише в аналітичних записках російських та американських спецслужб — державу не сприймала всерйоз навіть її «еліта», яка керувала за принципом «вийде — добре, не вийде — так і буде». Пам’ятаєте найзнаменитіше запитання того часу — «Що ми будуємо?» Тож у той час, поки українці міркували, який фундамент закладати, сусіди-поляки вже зводили стіни. Тоді, коли українці начебто визначилися, що будувати, поляки вже здавали будову «під ключ». І ось тоді, коли поруч з Україною з’явився прекрасний зразок для «євробудівництва» (здавалося б — дивися й переймай досвід) — вона оголошує, що зводитиме не будинок, а хлів. Мовляв, на будинок у нас сил та коштів не вистачить, а в хліві теж жити можна. Зрозуміти подібну логіку, звичайно, можна. Але чи можна поважати державу, яка після довгих зовнішньополітичних коливань зрештою визначилася з євроінтеграційним курсом, а потім — ні сіло не впало! — зробила різкий розворот на 180 градусів? Уявити подібну ситуацію в Польщі неможливо. В Україні ж «флюгерність» вже давно стала доброю традицією.
Оксана Пахльовська у своїй надзвичайно сильній статті робить невтішний, страшний, але очевидний висновок — нинішня Україна готує себе до політичного й культурного неіснування. Та ще страшнішим фактом є те, що такий шлях абсолютно не лякає більшість українців, навіть гірше — нашому посттоталітарному та ментально «радянському» суспільству байдуже, куди воно рухається. Очевидно, сімдесят років совєтізації (Україна) та сорок п’ять (Польща) — це не просто часові рамки, це — величезна прірва...
І ще одне порівняння не на нашу користь, про яке пані Пахльовська не згадує, але яке, на мій погляд, є одним iз найбільш визначальних у розумінні «українського» та «польського» цивілізаційних шляхів. Наперед знаю, що накличу гнів багатьох церковних (і не тільки) ортодоксів, проте переконаний — польський католицизм відіграв у євровизначенні Польщі настільки високу роль, яку ніколи не зможе відіграти розколоте (і багато в чому євроскептичне) українське православ’я. Не хочу заглиблюватися в релігійно-історичні порівняння та нагадувати про прямий зв’язок між конфесійністю громадян держави та рівнем її розвитку (згадайте, які країни належать до протестантських, які — до католицьких, а які — до православних), проте незаперечним є факт: моноетнічна та монорелігійна Польща — вже в Європі. Де нині Україна (розколота не лише за мовною та релігійною ознакою, а й ментально — на «східняків» та «західняків») — кожен може визначити сам, озирнувшись навколо…
Пригадуєте, у 80-х роках ХХ століття в Радянському Союзі побутував вираз «Як справи? Як у Польщі». Тоді в Польщі розгорілася страшна економічна криза, а імперія насміхалася над своїм непокірним сателітом, який прагнув будувати хоча й нав’язаний соціалізм — але свій. Тепер полякам вже ніхто не диктує, що будувати. Їхній будинок зведений. А ми, по цеглині розбираючи вже наполовину збудовану європейську Україну, тихенько мріємо: «Справи — як у Польщі? Якби ж то…»
