Сталін живий
«Коли ми його поховаємо?» — таку назву мав один із «круглих столів» у редакції «Дня», на якому наші автори й експерти-історики аналізували проблему, як суспільству й державі позбутися сталінізму. Ця тема знову стає актуальною з наближенням 60-річчя Перемоги. У багатьох виникають побоювання, що разом зі вшануванням пам’яті й святкуванням станеться «відмивання» образу одного з тиранів XX століття. І ці побоювання пов’язані не лише з помпезністю підготовлюваних урочистостей у Москві, про що йдеться у наведеній нижче статті. В Україні також знаходяться охочі вшановувати «кремлівського горця» (детальніше про це — на стор."ПОДРОБИЦI").
Спадщина мертвих диктаторів переможених тоталітарних режимів більше не повинна викликати жодних сумнівів. Тільки німецькі фанатики насмілюються вшановувати пам’ять Гітлера. Навіть жалюгідні рештки червоних кхмерів не відзначають пам’ять Пола Пота. Однак у міру того, як Росія наближається до 60-ї річниці від дня перемоги над нацистською Німеччиною, згадувати про роль Сталіна в цій перемозі дуже важко.
Справді, на початку цього року Москву збурили суперечки про те, чи варто будувати пам’ятник мертвому диктатору. У великих книгарнях по всій Росії продається безліч політичних біографій та історичних книжок, що зображають Сталіна та його добу. Деякі з них, що грунтуються на нещодавно відкритих архівних матеріалах, налаштовані критично. Але більшість книжок і авторів зображають Сталіна в позитивному світлі. Дійсно, коли росіян просять перерахувати найважливіших постатей двадцятого століття, Сталіна все ще ставлять на перше місце — разом із Леніним.
Дехто вважає, що за цим стоять рештки комуністичної партії. Але російська компартія далеко пішла від своїх старих ленінських ідеалів, оскільки тепер вона досягає підтримки за допомогою чаклунського зілля російського націоналізму, гіперортодоксального християнства та «державного сталінізму».
Звісно, міста більше не називають на честь Сталіна. Наприкінці 1950-х рр. було зруйновано незліченну кількість пам’ятників Сталіну. І все ж багато символів правління Сталіна в Росії ретельно оберігали, включно з державним гімном, який він особисто схвалив 1944 р. У Москві є сім висотних будівель, які росіяни все ще називають «сталінськими висотками». Поруч із мавзолеєм Леніна знаходиться могила Сталіна й пам’ятник, де завжди у дні його народження, смерті та перемоги над Гітлером лежать оберемки живих квітів.
Безумовно, хрущовське викриття злочинів і культу особи Сталіна в 1956 р. справило величезне враження як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Але багатьох людей у політичних елітних і військових колах хрущовські викриття розлютили. Це призвело до численних спроб реабілітувати Сталіна, особливо протягом 20 років правління Леоніда Брежнєва, які ми тепер називаємо періодом «застою».
Михайло Горбачов продовжив викриття злочинів сталінізму, проливаючи світло на темні сторінки, які у Хрущова забракло мужності відкрити громадськості. Під час президентського терміну Бориса Єльцина така критика ще більш посилилася.
Але знищення ідеологічних, політичних та економічних структур минулого недостатньо для відродження суспільства. Єльцин зрозумів це. Вісім років тому останки сім’ї Романових всенародно поховали в Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі. Миколі II надали статусу святого мученика.
Перепоховання Романових, однак, не довго хвилювало громадськість. Понад половину населення Росії, включно з викладачами, вченими, лікарями й військовими, стали свідками того, як із розвалом комунізму погіршилася якість їхнього життя. Недивно, що вони сумують за минулим, у тому числі за Сталіним.
Люди старшого покоління, звісно ж, пам’ятають гоніння 1930-х і 1940-х рр. Але більшість росіян не вважають радянський період в цілому своєрідною «чорною дірою». Так, вони бачать часи гоніння, але водночас і часи великих досягнень — в економічному розвитку, науці, культурі, освіті й обороні своєї Батьківщини під час війни.
Нині росіяни слухають старі радянські пісні й дивляться фільми радянської доби. 1 травня (День трудящих) і 7 листопада (річниця більшовицької революції) все ще означають набагато більше, ніж нещодавно прийняті свята посткомуністичного періоду, наприклад, 12 червня (День незалежності РФ). По суті, для багатьох росіян декларація незалежності Росії в 1990 р. є непопулярним показником в історії країни, роком анархії й безладдя.
Чим же можуть пишатися росіяни за 15 років посткомуністичного періоду? Шоковою терапією, що зруйнувала економіку й віддала багатство країни в приватні, часом нечисті руки? Більшість росіян не вважають ані демократію, ані ринок абсолютними цінностями, бо вони не змогли забезпечити ані процвітання, ані безпеку. Яких перемог досягла російська армія за ці роки? Вона не змогла навіть підкорити Чечню, маленьку республіку в Російській Федерації.
Російська Федерація залишається скупченням багатонаціональних держав, яким потрібна якась об’єднуюча ідея державності й національної приналежності для того, щоб триматися разом. Найлегшою і найзрозумілішою ідеєю для росіян, за яку можна зачепитися, є патріотизм.
Лише дві події можуть мобілізувати та підживлювати це почуття патріотизму: Жовтнева революція 1917 р. і Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр., вони зробили СРСР і Росію великою світовою державою. Перемога над фашизмом на пам’яті нинішніх поколінь, оскільки багато її учасників ще живі.
День Перемоги цього року, швидше за все, буде останньою «круглою» річницею 1945 р., яку відсвяткує Росія. Тисячі ветеранів ще живі й здатні брати участь у святі. Кремль готується відзначити цю подію в такому масштабі, якого Росія ніколи раніше не бачила. Не кажучи вже про те, що ім’я Сталіна згадають незліченну кількість разів під час цих свят.
Але було б помилкою вважати таке суспільне визнання Сталіна справжнім сумом за кожним аспектом системи, яку він створив. Навпаки, визнання Сталіна — це спосіб для росіян пригадати час великих подвигів і, можливо, ще більших втрат. Патріотизм скрізь і завжди грунтувався на цих поняттях.
Рой МЕДВЕДЄВ — історик-дисидент радянського періоду, автор класичного дослідження сталінізму «До суду історії».
