«Столітня українська криза закінчується»

Світова фінансова криза, арабські революції, підйом Китаю та інші глобальні тенденції свідчать про те, що світ знаходиться на етапі формування нових правил гри. Саме вони визначатимуть світову політику у наступні декілька десятиліть. Тому від того, як поведеться Україна в нинішніх умовах, залежатиме рівень її включеності в оновлену систему координат. Поки наша влада прагне встигнути і на Заході, і на Сході, провадячи політику позаблоковості, але без особливих результатів. А на внутрішньому фронті — під критику громадськості — проводить судові процеси щодо своїх основних політичних опонентів. Про проблеми, що стоять перед Україною, і способи їх розв’язання говоримо із політологом, директором Інституту глобальних стратегій Вадимом КАРАСЬОВИМ.

«УКРАЇНСЬКА ВЛАДА НАГАДУЄ КАНАТОХІДЦЯ»

— Пане Вадиме, резолюція Європарламенту по щодо України має двоякий характер: з одного боку, Європа критикує стан прав і свобод громадян в Україні, зокрема йдеться про справи Тимошенко, Луценка; з іншого — признається право України претендувати на членство в ЄС, а також рекомендується провести зустріч із Януковичем. Яка ваша оцінка?

— Ця двоякість відображає неоднозначність і амбівалентність ситуації на нинішньому етапі стосунків між Євросоюзом і Україною, як і ситуацію в самій Україні. Чому? Тому що подвійна сама економіко-політична і цивілізаційна географія України, а отже, і положення Януковича в країні. Причому воно не просто подвійне — воно постійно знаходиться в човниковому русі стиковки і розстиковки намірів української влади. Ситуація унікальна. Нам потрібно увійти до Євросоюзу так, щоб не налаштувати проти себе Росію, враховуючи також те, що як мінімум одна третина України географічно проросійська, а відповідно — ментально, інформаційно, психологічно.

По-друге, потрібно легітимізувати свою власність. Адже до влади прийшов великий олігархічний бізнес, що виник на хвилі реформ 90-х рр. Перед ними сьогодні стоїть завдання — зберегти, примножити і легалізувати свій бізнес як на зовнішніх, так і на внутрішніх легітимаційних ринках.

По-третє, забезпечити собі правову і політичну безпеку в разі зміни влади. Вони можуть легко оперувати словами: давайте жити за демократичними правилами. А якщо на сповна конкурентних виборах, в умовах соціальної нестабільності мас, виграє якийсь інший популістський лідер? Отже, виникнуть проблеми з внутрішньою легітимацією власності, а також політичною і правовою безпекою нинішніх еліт.

По-четверте, як забезпечити соціальну стабільність у суспільстві з урахуванням бюджетних ресурсів, які тануть? Адже відносна соціальна стабільність радянських і пострадянських часів мала універсальний ключ. Вся держава, вся політико-економічна організація пострадянських суспільств будувалася на бюджетній стабільності. Це дозволяло утримувати маси й еліти в умовах хоча й не стійкого, але популістського консенсусу. Зараз цього немає: «засіки батьківщини» вичерпані, а залучати дешеві позикові гроші немає можливості.

Таким чином, сьогодні українська влада нагадує канатохідця. Вона хоче до Європи, тому що це дорога до легалізації влади, власності, статусних позицій, це, врешті-решт, імунітет історії. Адже інакше немає гарантій, що Росія, яка дивиться на Україну не як Європа, або більші й потужніші східні еліти не проведуть рейдерського захоплення українських еліт зі всіма їхніми багатствами. Також немає гарантій, що не почнуться популістські повстання бюджетозалежних мас: чорнобильців, афганців, вчителів, лікарів..., яких не може задовольнити соціальнотанучий бюджет. Тобто європейський шлях — це об’єктивна необхідність, яку обійти неможливо. Але хочеться. Наша влада хоче бути в Європі на своїх умовах або, принаймні, аби ї розуміли і приймали такими, якими є, але не такими, якими мають бути.

Українська опозиція, на жаль, поки не виступає контрелітою, яка могла б у разі чого перейняти на себе владу і привести країну до Європи. Наша опозиція повинна пройти стадію творчого руйнування (за Шумпетером). Тобто вона повинна зруйнуватися — творчо стати іншою. А вона у нас або руйнується не творчо, або просто стоїть на місці. Сьогодні у опозиції немає інновацій, тому вона здатна лише на відлуння минулих ідей, намірів, дій. З іншого боку, Янукович тримає Тимошенко у в’язниці, бо розуміє — вихід її означає відтворення альтернативного полюса, до якого як до магніту притягуватимуться невдоволені еліти й бюджетозалежні маси.

Крім того, потрібно враховувати чинник Росії. У Кремлі не довіряють до кінця Януковичу, а в його особі й усьому українському правлячому класу. Оскільки вони самі не проти здійснити захоплення її активів, а головне — зняти Україну з європейського забігу. Росія завжди використовуватиме будь-які можливості, аби обмежити прагнення нинішнього правлячого класу України на шляху до неохочої, але європеїзації. Рухатися у бік Росії Україні небезпечно. Це розколює нашу еліту, причому не лише по лінії «Янукович — Тимошенко», а ту еліту, яка знаходиться зараз при владі. А це вже дорога до реальної опозиції — не тієї, яка продовжує існувати як спадщина часів 2004—2010 рр., а нової, потужнішої опозиції з ресурсами, ідеями.

Європа вимагає звільнити Тимошенко в обмін на підписання ЗВТ і асоціації. Для них судовий процес над Тимошенко — це тест на сучасність, питання про правову, а не силову державу. Його ми доки не пройшли, тому що те, як відбувався цей судовий процес — це ознака недоєвропейськості України. Для Януковича обмін, пропонований Європою, неприйнятний. Адже в такому разі ставитися під загрозу крихка, умовна стабільність, яку Президент розглядає як попередню умову для того, аби поступово рухатися до Європи. Насправді, Європа розуміє стурбованість Януковича. Те, що ми бачимо зараз у взаєминах ЄС і України — це зовнішні ознаки європейської драми України. Але є підводні течії, про які всі прекрасно знають і щодо яких йдуть переговори і роз’яснення. Просто їх не можна випустити e прямий ефір, оскільки це порушить канони політики.

Українському керівництву потрібно найближчим часом вирішити ці завдання і вийти на підписання і ратифікацію угоди. Причому це потрібно зробити так, аби потім не виникло питань на нижчому рівні у Європі, наприклад є парламенті Словенії або Бельгії, де не розуміють всього підводного перебігу підтекстів і контексту української політики. Загалом, дана резолюція залишає Україні шанс на євроінтеграцію. Нам дали подумати й акуратно вийти з ситуації.

«З ПОЛІТИЧНОЇ ТОЧКИ ЗОРУ, МИ ЖИВЕМО У XVIII СТОЛІТТІ»

— У чому ви все-таки бачите глибинну причину ситуації з Тимошенко?

— Як би там не було, Тимошенко, на відміну від усіх інших опозиціонерів, — це класичний представник контреліт. Ось тільки, при всіх її харизматичних якостях і внеску в українську політику, вона персонаж із 90-х рр. — з білими плямами у своїй політичній історії і з темними штрихами в бізнесовій біографії. На них сьогодні і ставить влада і, відповідно, тисне на Тимошенко.

— У Тимошенко є політичне майбутнє?

— Як політика — так, як президента — ні. Нам президенти взагалі не потрібні. Жоден президент у нас не був успішним. Нам треба формувати іншу політичну систему і не зациклюватися на цій посаді. Можливо, місія Януковича якраз і полягає в тому, аби стати останнім Президентом і поступитися дорогою більш колективній формі політичної системи. Якщо уявити собі, що до влади сьогодні повернеться Тимошенко, це повернення до безцільного варіанту української політики, який ми спостерігали останніми роками перед президентськими виборами. Це біг по колу, зацикленість політики довкола двох-трьох персон і зведення її до особистих стосунків у трикутнику: «Янукович-Тимошенко-Ющенко», а не розв’язання завдань екзистенціальних, цивілізаційних і геополітичних виборів України.

— То хіба зараз конфлікт по лінії «Янукович-Тимошенко» не на цьому рівні знаходиться?

— По суті справи, тут знову-таки стоїть питання: хто кого. Сьогоднішня ситуація — це свідчення закінчення епохи конкурентних персоналізмів, коли у разі перемоги когось одного, всі інші повинні зійти з дистанції. Взагалі сучасна українська політика — це суцільне відлуння минулого. Дограється стара гра, ар’єргардні, так би мовити, бої. На будь-якому ток-шоу ведуться розмови: а що ти робив у 2005-му або 2006-му. Це означає, що в української еліти ретроспективне мислення. Позиція — стояти спиною до майбутнього. Суд над прем’єр-міністром міг би стати заходом персоналізму в українській політиці. Але в результаті це швидше спроба ліквідувати конкурентний плюралізм і створити особисту політмонополію. Повернення Конституції 1996 року, ручне управління, втрата політичними інститутами свого значення в результаті псування, все вишиковується довкола однієї персони.

З політичної точки зору і характеру суспільних стосунків, ми живемо у XVIII столітті. Ми ще не зробили стрибок у XXI століття. Нам лише належить це зробити. Причина в тому, що українська еліта ставиться до своєї держави як до своєї вотчини, власності, як «король-сонце» Людовик ХIV — «держава — це я». Ухвалюються рішення, які не відповідають економічній логіці, виходять за межі посадового регламенту і не базуються на національних інтересах. Я не говорю про зраду національних інтересів, бо наші політики не знають, що таке національний інтерес. У кращому разі, вони знають, що таке державний і власний інтерес. Виходячи з цього, вони займаються геополітикою. Тимошенко подарувала росіянам хороший газовий контракт, Янукович — Чорноморський флот на довгий час.

Тому за судом над Тимошенко стоїть не лише особиста помста, тут ще є, так би мовити, «робота історії». Хочу відзначити, що якби президентські вибори виграла Тимошенко, то вона те ж саме робила б з Януковичем. Отже, ми повинні підписати угоду з Європою ще й тому, аби відійти від пострадянського і неофеодального ставлення до держави, тобто як до власності верхів.

— Чи здатна на це сьогоднішня влада?

— Політики завжди хочуть жити як феодали. Навіть постійні скандали у Європі тому підтвердження. Просто там суспільство не дозволяє цього робити: преса, телебачення, інтелектуали, авторитети. Будь-яке порушення стає надбанням громадськості. Якщо ти списав дисертацію, то попри те, що ти висхідна зірка партії, все, твоя кар’єра закінчена. Всі політики однакові, просто умови, у яких вони живуть, різні. Захотів Саркозі влаштувати сина в державну корпорацію і що? Який був скандал! А у нас діти — це святе, влаштовують їх на будь-які «жирні» посади для здобуття статусних рент. Наша система влади — архаїчна, звідси й такий розподіл бюджету, неофеодальні еліти з їхнім споживанням, мажорством, перекриттям доріг, бо на роботу їде монарх. Аби відмовитися від цього персоналізму, ми не повинні сподівається на українських політиків.

Чим відрізняється феодалізм від капіталізму? Феодалізм — це комерція, капітали, гроші.., але без демократії, громадського суспільства, свободи ЗМІ і головне — без права. Замість права — привілеї обраним. При капіталізмі ж все це присутнє. На Заході держава — це власність нації, а у нас — власність правлячого класу. У нас домінує культура захоплення, тому ніхто не гарантований від розорення. Рейдерство — це сучасні феодальні війни. Раніше воювали за кріпаків, сьогодні воюють за активи. Ось тільки гроші свої українська еліта переводить у країни ЄС, аби убезпечити себе. Де судяться наші олігархи? У Лондонському королівському суді. Тобто вони хочуть заробляти гроші без правил, а зберігати за правилами.

Це стосується і нашого суспільства, бо воно недалеко пішло від нинішньої еліти. Прості люди теж повинні навчитися грати за правилами. То хіба у нас водії дотримуються правил руху? А кругова порука? Низовий запит на корупцію теж обмежує рух до Європи. Зручніше дати хабара даішникові, ніж поїхати до суду. Причина в тому, що за радянських часів були створені умови, коли маси стали бюджетозалежними. У нас немає економіки конкурентного ринку, у нас є економіка бюджетного зразка. Наш уряд — це уряд бюджету, а не уряд розвитку. Потрібно робити ставку не на бюджетоорієнтовані маси, а на ринкові класи. Вони від бюджету не залежать, більш того, платять податки, які можна спрямувати на розвиток інфраструктури країни.

«БАГАТОВЕКТОРНІСТЬ — ШЛЯХ ДО ІЗОЛЯЦІЇ»

— Чи готові нинішні еліти еволюціонувати, вчитися?

— По-перше, вони працюють у рутинному управлінні. По-друге, вони прийшли з практики радянського часу і великого стрибка 90-х рр. Тобто вони звикли так жити. Ці люди прийшли на трофеї радянської економіки і через певні умови змогли розпорядитися цим привілеєм, який дала їм історія. Ми їх не навчимо. Ми повинні самі все осмислити, але не робимо цього. Адже влада таким чином думає, що виграє час, навпаки, ми програємо час — майбутнє.

Зараз настав новий серйозний етап для роботи. Попередній, сформований у 90-ті роки, — закінчений. Тоді фактично були створені всі концепти, які рухали Україну в коридорі історичних і політичних можливостей. Наприклад, євроатлантична інтеграція, Євросоюз, ліберальні реформи... Зараз питання НАТО вже не таке актуальне. Вступати туди звичайно треба, але це не первинне завдання. Сьогодні світ міняється — закладаються нові основи на 30—50 років уперед. Причому всі країни знаходяться в русі, прогресі (Латинська Америка, Китай, арабські держави), а ми стоїмо на місці. Наш пострадянський світ застиг, він перебуває у стагнації. Тому нам потрібно заново напрацьовувати інтелектуальну структуру нового етапу розвитку України.

— Як ви гадаєте, наскільки сильний аналітичний сектор у нинішньої влади, тобто чи є у Януковича і команди люди, здатні, виходячи з сучасних викликів, давати правильні поради Президентові?

— Це проблема України. До речі, і Росії теж. Радників багато, але на якому рівні їхні поради? На Заході інтелектуали — це частина політичного класу. Там будь-який політик, перш ніж займатися політикою, проходить відповідне навчання. Навіть за радянських часів були Вищі партійні школи, Академія суспільних наук. У нинішніх умовах це все втрачено. Не йдеться про повернення радянської номенклатури. Але треба хоча б не створювати умови, як це робиться сьогодні, коли звужується поле для інтелектуальної конкуренції. Тому що все це позначається на інтелектуальному тонусі держави.

Формувати й оновлювати еліту — це функція партії. Якщо у Партії регіонів немає конкуренції, при цьому вона створює монополію на висловлювання у ЗМІ, то зрозуміло, що немає необхідності для якісного оновлення самій ПР. Партія повинна генерувати ідеї, задавати нові сенси. Якщо ми сьогодні поглянемо на ПР та й на інші партії — це ж антропологічна катастрофа. Ви поглянете на їхніх спікерів. На який інтелект за таких умов може спиратися Президент? В оточенні Президента, звичайно, присутній інтелект деяких радників, адміністраторів. Щоправда, тут у пошані більше специфічний розум — хитрість, яку Гегель визначав як «розум тварин». А це вже не політика, це політиканство, до речі, яке так не любить Янукович.

Ось іще, чому нам треба до Європи. Самостійно ми доки не можемо вийти на параметри західних інтелектуалів. У нас практично відсутня політична філософія. Є окремі філософи, самої ж філософії як соціальної інституції вже немає. Звідси — смислодефіцит, а без вироблення сенсів немає політики. За 20 років ми не прогресували у цьому, навпаки, швидше деградували. Думка перетворюється на інструмент маркетингу, а не формує смислове виробництво.

— Усе-таки, на ваш погляд, угоди з Європою будуть підписані чи ні?

— Якщо ми вирішуємо ситуацію з Тимошенко, то в грудні виходимо на парафування угод з Європою. А далі, 2012 року, — на ратифікацію, на Євро-2012 і більш-менш (без викривлень) парламентські вибори. У цьому випадку збігаються інтереси всіх: наших правлячих груп, Європи, самої Тимошенко й України в цілому. Якщо ж ситуація розвиватиметься не за цим сценарієм, тоді можливо таке. Не підписавши угоду з ЄС, ми позбавляємо себе можливості мінімум балансувати. Отже, Росія зможе нас поглинати, втягувати, інтегрувати й так далі Я, звісно, сумніваюся, що український правлячий клас погодиться на це, але якщо допустити такий варіант, то, таким чином, ослабляються протиріччя в українському суспільстві — бюджетозалежні маси й далі дотуватимуться з бюджету за рахунок, можливо, дешевого газу з Росії. Але не знімаються протиріччя у відносинах з Європою. Це одразу відчується за візовою політикою, рухом капіталів і так далі. У такому разі невпевненість еліт, нелояльність мас, європейське сходження щодо України плюс активність Росії одразу формують в Україні коктейль обурень, невдоволеності, виступів. Таким чином, не підписавши угоду щодо ЗВТ і асоціацій з Європою, українська влада підписує собі вирок (з відстроченням). Тоді в Україні будуть дві Бастилії: одна — в селі Петрівці, друга — там, де сидітиме Тимошенко.

— Уся ця ситуація нагадує часи багатовекторної політики Леоніда Кучми. Який її результат — усі пам’ятають.

— Багатовекторна політика часів Кучми ще мала хоч якісь результати. Сьогодні це релікт минулої епохи, вимерлий мамонт. Проводити багатовекторну політику в сучасних умовах — абсолютно короткозоро й безрезультатно. Багатовекторність часто нагадує дії спойлера, міжнародного хулігана, інколи ізгоя, а інколи країни, що просто плутається під ногами. Такі країни хочуть зі світового порядку взяти все, але не мати жодних зобов’язань. Їх сьогодні стає дедалі менше. Диктатори йдуть. Держави стають прозорішими. Захід, хоч би що там було, сьогодні, як і раніше, задає стандарти, створює інтелектуальну, ідеологічну моду й тренди. Якщо ми не будемо вмонтовані в цей світ, а далі намагатимемося грати в якусь свою особливу, багатовекторну гру, наприклад, як це було з Каддафі, то все, завтра ми втратимо всі контракти. Треба робити ставку не на диктаторів, а на прозорість, передбачуваність.

Нам сьогодні говорять: ми ні з ким, отже, ми суб’єкт. Навпаки, суб’єкт — це коли ви добиваєтеся результату. Коли ви вмонтовані в глобальний світ, то берете участь у колективному прийнятті рішень. Тому якась маленька Словенія або Естонія може бути більшим суб’єктом, ніж Росія, а тим паче Україна. Тому що вони, зокрема, приймають рішення в ЄС і НАТО. А якщо ви «між», з вами ніхто не розмовлятиме. Багатовекторність — це шлях у ізоляцію. Це розрахунок хитрого холопа, а не сучасного політика. Якщо ви хочете бути сучасними, тоді — включайтеся, інтегруйтеся, ставайте відповідальним гравцем глобального світу.

«МЕДВЕДЄВ» ЯК ПРОЕКТ СПАДКОВОСТІ ВЛАДИ В РОСІЇ НЕ ВДАВСЯ»

— Справа Тимошенко — це індикатор, що виник недавно. Але в Української держави є інша, давніша больова точка — це справа Гонгадзе. З порушенням кримінальної справи проти Кучми з’явилася певна надія. Але зараз ситуація серйозно змінюється: відновлення кримінальної справи проти головного свідка Мельниченка, його вимушений від’їзд з країни, рішення Конституційного Суду. Як ви думаєте, чи вдасться нам пройти цей тест?

— Це, знову-таки, питання нашої судової системи, не правової, а силової держави, неофеодального устрою. Дійсно, коли виникла справа проти Кучми, була деяка надія, хоча я сказав би ілюзія, що Президент зможе довести справу до кінця. Але, таким чином, ми вільно або мимоволі підживлюємо персоніфікованість української політики. Ця справа не може й не повинна залежити від Президента. До речі, одна з вимог Європи — це незалежна юстиція. Провести відкритий судовий процес і поставити крапку в справі Гонгадзе — має бути вимогою суспільства. Я не кажу вже, що це вимога часу. Не треба робити судові процеси вибірковими: показувати в клітці Луценка й не показувати Пукача або взагалі вивести його з інформаційного фону й лише зрідка дарувати нам його свідчення. Ось чому головна моя теза: Європа в Україні й Україна в Європі — це ключ до розв’язання всіх проблем (внутрішньополітичних, зовнішньополітичних). Якщо ми візьмемо цей бар’єр, багато проблем почнуть поступово розв’язуватися, зокрема й справа Гонгадзе.

— У відносинах із Росією, як запевняє влада, знову прогрес — підписана зона вільної торгівлі в рамках СНД, хоча в перегляді газових угод поки немає компромісу. Як ви думаєте, що ми сьогодні будуємо у відносинах з Росією?

— Поки нічого. Тут ми більш-менш передбачувані. Україна залежить від Росії щодо газу.

— Азаров анонсував підписання чергового пакету.

— Це, швидше, пакет щодо ГТС. Газотранспортну систему можна розглядати як державну власність, але не давати їй можливості капіталізуватися — теж неправильно. Якщо це буде бізнес-проект, де не буде політики, тоді можна володіти нею з Росією на паритетних основах. Що стосується дилеми «ЄС versus МС», не думаю, що в нашого керівництва є чітка установка на Митний або Євразійський союзи. Чому? Тому що якщо ми вступаємо до МС, отже, Україна автоматично стає частиною внутрішньої митної території РФ. Із Росією ж нам зараз потрібна продуктивна пауза. Не треба загострювати й не треба форсувати відносини. Сама Росія сьогодні перебуває в досить серйозній кризі. Криза політичної системи, лідерства. Повернення Путіна свідчить про те, що проект «Медведєв» як проект спадковості влади не удався.

— Можливо, він і був розрахований на один термін?

— Ні, він був розрахований на те, щоб Путін відійшов від справ і щоб задати більш інституціоналізовану (не персоналістську) динаміку влади в країні. Будь-який персональний лідер, монарх завжди хоче, щоб влада була не монархічною, бо боїться потрапити під монарший гнів свого наступника. Путін це розуміє як ніхто інший. Але його повернення — це найгірше рішення, яке можна було вигадати.

— На 12 років?

— Ні. Інтелектуальна еліта вже відторгає такий кульбіт Путіна. Це свідчить про те, що його легітимація усихає. Після першої й другої чеченських війн, він отримав їхню підтримку плюс економічна ситуація дала можливість підкріпити соціальну лояльність мас. Сьогодні вже немає ні того, ні іншого. А модернізувати Росію Путіну доведеться, незважаючи на всілякі «фліртики» з Китаєм, — у бік Європи. Нинішня Росія й інші пострадянські країни з їхніми незамінними президентами й диктатурами стають простором реакції й регресу. Навіть на тлі арабського світу, охопленого революційно-демократичною хвилею. Сьогодні Росія практично повернулася до початку XX століття. З часом цей простір завирує. Через рік-два або з України, або з Росії почнуться серйозні соціальні зрушення. Причина — криза соціальних структур. Що в Росії, що в Україні, що в Білорусі вже сформувався середній клас, якому потрібні свободи.

Пострадянський простір стоїть на порозі буржуазних революцій — на порозі переходу з XVIII й XIX до XXI століття. Свого часу ми зробили скачок у соціалізм сталінського типу, але тепер треба знову повернутися на дорогу. Сталінський айсберг ми знищили, а всі практики, інституції (варто подивитися на наші в’язниці) в ослаблено-залишковому вигляді залишилися. Сьогодні нам треба покінчити з епохою неофеодалізму, сталінським соціалізмом і завершити нарешті цей перехід. Питання лише в тому, чи буде це мирно. Угоди з Європою — це мирна революція зверху. Вихід людей на вулицю — це революція знизу.

«УКРАЇНСЬКІ МАСИ» ВЖЕ ВИЙШЛИ НА ВУЛИЦЮ, ТІЛЬКИ ВОНА ПОКИ ВІРТУАЛЬНА»

— Нещодавно в коментарі «Дню» відомий економіст українського походження Богдан Гаврилишин сказав: «Змінилися мої погляди на стан світу. Капіталізм себе зжив. Спотворений капіталізм, де десятки мультимільярдерів і сотні мільйонів бідних, — це система, в якій людина нічого не варта. Людина є лише ресурсом, коли вона стає непотрібною, її викидають на смітник. Демократи як такі (не лише в Україні) — в серйозній кризі». Ви згодні?

— На мій погляд, сьогодні йдеться про серйозну корекцію вільного капіталізму конкуренції. Це свідчить про те, що в капіталізму, зважаючи на нинішню кризу й те, як вона проходить, колосальні можливості виживання. Він себе переналаштовує, самокоригує. Те, що люди виходять на вулиці, це добре, це свідчить про те, що легальна політична система здатна абсорбувати невдоволення й спрямувати їх на прийняття політичних рішень. Нинішня криза — це все-таки криза фінансового капіталізму, коли фінанси відірвалися від виробництва. Не згоден з тими, хто говорить, що це криза глобалізму. Це якраз криза недоглобалізму. Чому? Тому що США виробляють гроші (емісія резервної валюти), що накопичуються в резервах Китаю, Лівії, Єгипту... причому не йдуть на розвиток середнього класу цих країн, а тим паче на розвиток ринку світового середнього класу. Не можна в умовах глобалізму, щоб частина світу була відкрита (Захід), а частина закрита (Китай, Єгипет, Лівія, Росія й так далі). Китай має розкритися, а для цього потрібен розвиток середнього класу, отже, громадянські й політичні свободи.

Ця криза — не кінець капіталізму, а результат відставання демократії й участі мас у контролі над капіталізмом. Виробничі відносини відстають від продуктивних сил. Фінанси відірвалися, й контролювати їх ніхто не може: ні Обама, ні Саркозі, ні Меркель, ні парламенти, ні ЄС, ні ФРС. Треба шукати нових форм мас у політиці. Тут уже класична представницька демократія не спрацьовує, тим паче з появою мережевих форм: Facebook, Twitter і так далі. Люди увійшли у віртуал, вони вже фактично учасники в масовій інтернетглобалізації, але це ще не рівень інституту. Ми зараз знаходимося на етапі, коли люди із соціальних мереж почнуть виходити в реальний світ для того, щоб більше контролювати капіталізм. І вони вже виходять: Нью-Йорк, Мадрид, Туніс, Єгипет, Лівія. Тому якщо ми думаємо, що замкнемося в своєму просторі, то це помилка. «Українські маси» вже вийшли на вулицю, тільки вона поки віртуальна. Рано чи пізно це станеться в реальності. Отже, наше завдання — зробити так, щоб політична система могла прийняти цю «огнедишну лаву». Для всього світу сьогодні важливо створювати політичні й соціальні формати, щоб уміти розвивати й мобілізувати нові соціальні мережі світу. Світ стає іншим. Енергія людей стає іншою. Це те, що потребує капіталізації, формалізації та інституалізації...

— Вадиме, ви є одним з лідерів політичної сили «Єдиний центр». Голова вашої партії Віктор Балога очолює Міністерство надзвичайних ситуацій України. Відповідно, ваша політична сила, зокрема, несе відповідальність за все, що відбувається в країні. Ви поділяєте цю відповідальність?

— Думаю, що незалежно від того, де ми знаходимося — у владі, в опозиції або ми прості громадяни, ми повинні відчувати відповідальність за те, що відбувається в країні. Зараз саме час для того, щоб «запустити» мізки в країні, «інтеллектульний start up» — сформувати нову інтелектуальну атмосферу, нові смислові рамки.

— Зокрема будучи частиною нинішньої влади.

— Але не частиною Партії регіонів. Насправді питання стоїть ширше: як зробити так, щоб країна розвивалася, демонструвала прогрес, ставала європейською. Перш ніж стати Європою, треба бути Європою. Ми сьогодні знаходимося в історичній паузі, й це добрий час для інтелектуального переналаштування. Головне — бути в опозиції не до влади чи до опозиції, а до того, що заважає рухатися вперед. Не стояти спиною до історії. І ще гірше — на колінах перед владою. Опозиційність сьогодні — це робота думки, смислові інновації замість «смислових галюцинацій». Громадянське суспільство, інтелектуальні кола, авторитети мають давити й підпирати владу, щоб вона діяла в рамках ними ж заданого коридору.