Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Свобода преси: другий бік медалі...

Чому в країні виникло «інформаційне гетто»?
21 червня, 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

Реакція українського суспільства на скандальну заяву російської Держдуми ще раз продемонструвала, що жодна держава, яка прагне зберегтися, не може дозволити собі розкоші відмови від власної інформаційної політики. Рішення російських депутатів про розрив Договору про дружбу і співпрацю з Україною в разі приєднання нашої країни до Плану досягнення членства в НАТО відразу ж почало обігруватися в деяких «українських» (за географічною ознакою) ЗМІ. А інші надали можливість висловлюватися людям, котрі явно озвучують кремлівські заготовки. Наприклад, на 5-му телеканалі один «український» політолог звинуватив нинішнє керівництво України в тому, що воно «ненавидить Росію більше, ніж любить Україну». Кілька днів тому в ефірі російської редакції радіо «Свобода» я почув таку саму фразу від кремлівського політолога Сергія Маркова. А тепер ось і до Києва дійшло... Що ж, наша демократична влада вкотре програла нав’язану нам інформаційну війну, продемонструвавши повне нерозуміння сучасних інформаційних процесів, їхнього нерозривного зв’язку з політичними процесами.

Хоча порівняно недавно, на засіданні РНБОУ, Президент цілком справедливо зазначив, що в Україні ціла низка ЗМІ проведе масові кампанії не в інтересах України й доручив уряду розробити план забезпечення інформаційної безпеки країни. Дуже хотілося б, щоб за правильними словами пішли і правильні справи. А поки можна повністю погодитися з відомим українським політичним аналітиком Євгеном Жеребецьким, який казав у ефірі 5-го каналу, що теперішній стан інформаційного простору України можна визначити лише одним словом — «катастрофа». Тут і там за повного «непротивлення злу» з боку влади багато ЗМІ в Україні перетворюються не просто на органи політичної пропаганди, а на органи пропаганди антидержавної та підривної, що діє за законами психологічної війни проти ворожої держави, якою, на жаль, для них реально є Україна.

Можна і далі, як це робилося всі 17 років нашої незалежності, ховати голову в пісок, вперто не бажаючи помічати того, що відбувається. Однак результати подібної «мудрої» поведінки, що прикривається немічним словоблуддям про «демократію без берегів», виявляться найтрагічнішими. Не помічати зло — означає готувати його тріумф. Біда ще й у тім, що в деяких наших регіонах практично дуже мало інших, лояльних до України ЗМІ, що дозволяє створювати своєрідне «інформаційне гетто», куди позитивна інформація про Україну пробивається через силу, уривками й епізодично. А це, у свою чергу, створює ідеальні умови для масового маніпулювання свідомістю людей, яких штучно ізолювали від повноцінної та різноманітної інформації. Таких людей можна організувати й кинути «на амбразури», втягнути в будь-яку авантюру. Невипадково спроби розблокованого «інформаційного гетто» викликають абсолютно істеричну реакцію в їхніх «архітекторів».

Один кримський депутат Верховної Ради України заявив у ефірі все того ж 5-го, що не треба вести у Криму жодної інформаційної кампанії про НАТО, мовляв, кримчани й так знають, що таке НАТО. Так, знають, але виключно з вуст завзятих противників цієї міжнародної організації. Не завадило б почути й аргументи прибічників. Тому, коли нардеп дізнався, що Крим відвідала група добре підготованих фахівців із питань євроатлантичної інтеграції, народний обранець помітно занервував, пообіцявши, що прибічникам Північноатлантичного альянсу в Сімферополі «битимуть пики», що відвідання ними півострова є ледве не святотатством.

Нервозність зрозуміла, ще б пак: зробили замах на дбайливо, впродовж багатьох років створюване «інформаційне гетто» розміром із Крим, де в «неукраїнських сил» була і поки залишається практично повна монополія на інформування населення. Був помітний страх депутата, страх зазнати поразки в регіоні, який звикли вважати своєю цитаделлю. Нардеп, здається, втратив контроль над собою і почав виголошувати промови, які в будь-якій іншій країні, крім нашої, могли б дорого йому коштувати, а саме — зажадав повернення до кордонів України 1939 р. (це без Західної України, Закарпаття, Північної Буковини, Південної Бессарабії та Криму?) і проведення «федералізації» країни...

А чого дивуватися, коли ми маємо безліч ЗМІ, які подібні ідеї пропагують щодня з ранку і до вечора? І найстрашніше те, що жодної альтернативної точки зору там не дають. Це лише у Києві в «області демократії» намагаються бути «попереду планети всієї»... А в регіонах чудово обходяться без подібного плюралізму. І подекуди це вже ввійшло у плоть і кров. Адже невипадково лідер кримських комуністів Л. Грач заявив, що він і його прибічники жодної інформаційної кампанії про НАТО у Криму провести не дозволять, бо є лише дві точки зору — антинатовська і неправильна... Л. Грач дуже любить виступати зі своїми ідеями на всіляких «ICTV» й «Iнтерах», та чомусь не поспішає забезпечити таку саму свободу слова іншим кримчанам, наприклад, лідеру Кримської організації Української народної партії пану Фомушкіну, прихильнику інтеграції в НАТО. Мітинг, організований Фомушкіним у Сімферополі, як відомо, був атакований людьми Грача, що закинули опонентів всякою гидотою. Тож у товариша Грача досить своєрідні уявлення про демократію. А спробуй торкнися комуністів, негайно почнеться нестямне завивання, виск і крики, як висловлювався В.І. Ленін, «голосніше за всіх крикунів».

До речі, катастрофа українського інформаційного простору найяскравіше виявляється саме у Криму. Нещодавно у «Дні» було опубліковано статтю Микити Касьяненка «Журналістика ненависті» про публікацію в газеті «Кримська правда» такої собі журналістки, вихованки МДУ, котра розпалювала недобрі почуття до кримських татарів. Читач, який не знає реалій Криму, може подумати, що йшлося про якийсь ексклюзив. Але насправді подібні статті для кримської преси — скоріше правило, ніж виняток. Наприклад, у Севастополі видається близько двадцяти газет, де Україна є об’єктом ненависті й неприйняття. Це багато для міста з населенням у 378 тисяч осіб, враховуючи, що і середній тираж кожного видання складає не менше п’яти тисяч примірників. Газети кольорового друку явно недешеві у виготовленні, але часто роздаються безкоштовно, розносяться штабелями установам, бібліотекам, перукарням, поліклінікам, учбовим закладам та навіть храмам.

У кожній із цих газет можна виявити одну й ту саму інформацію: «газета надрукована у друкарні «Флага Родины». «Флаг Родины» — це також газета, офіційний орган Чорноморського флоту Російської Федерації, про що свідчить і напис на другій сторінці: «засновник — Міністерство оборони Російської Федерації, видавець — командуючий Чорноморським флотом РФ».

Про що ж пишуть ці газети? Ось газета «Русский Севастополь +», стаття такого собі Євгена Морозова «Анексований Крим». Автор починає з місця в кар’єр, просторікувато розповідаючи про те, що Крим захоплено Україною, що жодних українців немає у природі, це просто вигадка Заходу. Зрештою, пряма мова: «З червня 1992 року почалася повзуча експансія в Севастополі за повного потурання російських правлячих кіл». «Встановлення Україною свого правління над Кримом і Севастополем є у першому разі прихованим, а у другому — цілком відвертою анексією», «Росія, у зв’язку з волевиявленням населення Криму та Севастополя, зобов’язана здійснити відновлення свого суверенітету на цих територіях».

Потім автор переходить до більш глобальних узагальнень: «Бажаємо ми приєднання російських і проросійських регіонів України чи не бажаємо цього, все одно ми, Росія, будемо зобов’язані ухвалити рішення про їхню долю й маємо бути готові до цього. Вважаємо, що кримська проблема і проведене за 15 років опрацювання її рішення можуть стати моделлю для рішення більшої та серйознішої проблеми — української». Я не юрист, але якщо подібні тексти не антидержавна пропаганда, не замах на територіальну цілісність України, то що це? А сепаратизм у Криму автор статті в «Русском Севастополе +» вважає ідеальною моделлю для цілої України.

А ось стаття якогось В. Пашкова в газеті «Русский блок Севастополя», що називається «Російський проект для України». Пряма мова: «...проблема росіян України в тому, що вперше, мабуть, у історії нам доводиться жити в державі, в духовній основі якої закладені відверто антиросійські інтенції». Якщо це не розпалювання міжнаціональної ворожнечі, то що це?

Газета «Русская община Севастополя»: «...Російська община Севастополя за традицією відсвяткувала День російської культури... Так, зараз ми розділені кордонами, але віримо, що прийде час — і розділений російський народ знову возз’єднається в єдиній великій державі». А такий собі Д. Стрелецький у цьому ж виданні стверджує: «Після 1991 р. багато севастопольців переконані, що живуть в умовах окупації».

Газета «Русичи»: «Саме війна (а не словесні пікіровки Москви та Києва) є кінцевою метою всього Великого антиросійського проекту, реалізованого Заходом на Україні. Саме задля того, аби знищити одну частину росіян руками іншої, створювався і дбайливо зрощувався потворний етнічний мутант — «український народ». «Особливу роль у цьому процесі відіграє намір влади остаточно витіснити з повсякденного життя російську мову. Така жорстокість не знає прецедентів у світовій історії». «І лише росіяни, що становлять переважну більшість мешканців сучасної України, за волею Кучми, Ющенка і ЦРУ не можуть говорити рідною мовою». Читач може сам визначити міру правдивості наведених тут заяв. А далі йдуть конкретні заклики і практичні рекомендації: «Україна стає частиною Росії. Це можливо лише в разі згуртування довкола цієї мети всіх російських, усіх розсудливих людей в Україні, їхньої активної участі в політичному житті... Виходьте на вулиці. Влаштовуйте акції громадянської непокори злочинному режиму...» І українські держчиновники знову запевнятимуть мене, що подібні тексти — це всього лише «свобода слова»? Чи це все ж свобода антидержавної підривної пропаганди?

Постає цікаве питання. Річ у тім, що всі вище процитовані «органи вільного слова» мають українські ліцензії. Хотілося б побачити чиновників України, які постачали ліцензіями такі газети... Адже подібне промивання мізків у місті Севастополь триває вже 17 років. Чи варто дивуватися з наслідків? За всі ці 17 років із боку влади не було жодних спроб закликати до порядку провокаторів, більше того — влада їх розбестила цілковитою безкарністю. Пам’ятаю, як на площі Нахімова у Севастополі звучали на мітингах заклики: «вбивати українських окупантів і їхніх родичів». Звісно, як ведеться в нас в Україні, до відповідальності нікого притягнуто не було. Бо в нас «демократія»... Натхненні подібною «демократією» провокатори йдуть далі: ось уже кілька років на деяких відомих у Севастополі інтернет-сайтах регулярно публікуються домашні адреси й телефони севастопольців, які не приховують своїх симпатій до України, з закликом до їхнього фізичного знищення.

Хороша «демократія»? А хто ще може зрівнятися з нами у безмежній (від слова — необмеженість) «свободі слова»? Те, що відбувається нині в Криму, і те, що ще може статися там (і не тільки там), — це розплата за 17 років слабкої, боязкої і безпринципної політики.

Воістину, той, хто не хоче бути молотом, стане ковадлом... На жаль, як показує сумний досвід багатьох країн на Балканах і на пострадянському просторі, описана вище «свобода слова» дуже часто призводить до трагічних наслідків, перетворюючись на свободу ненависті, насильства та жорстокості, на свободу розправлятися з тими, хто думає інакше або належить до «небажаного» етносу. І Карабах, і Боснія, і Косово починалися з безмежної свободи слова добродіїв-провокаторів і підбурювачів. Можливо, нашим ватажкам, керівникам силових структур уже час протерти очі й побачити очевидне? Поки ще не стало запізно...

P.S. Між іншим, за нашої «свободи слова без берегів» у севастопольських кіосках преси газету «День» знайти неможливо. Хоча багато міських інтелектуалів її читали б, навіть у чомусь не погоджуючись. Газета «День», як відомо, видається і російською мовою, але на жаль... Місцеві начальники відсутність київської преси пояснюють «законами ринку», мовляв, не бажають севастопольці цю пресу читати. Та чомусь деякі київські газети представлені в місті як ледве не обов’язковий асортимент: це газети «2000» і «Киевский телеграфъ». Тож, якщо описана ситуація і є «ринком», то вельми ретельно організованим і жорстко контрольованим. Звісно, не з Києва...

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати