«Свобода» як усвідомлена необхідність?

Аналізуючи виборчий прорив «Свободи», політичні експерти й соціологи звертають увагу на кілька аспектів. По-перше, її відносно високі показники свідчать не так про давно назрілий суспільний запит на нову силу, як про радикалізацію настроїв громадян, які, до речі, не обов’язково поділяють праву ідеологію команди Тягнибока, проте водночас вбачають у ній противагу розперезаності Партії регіонів та її сателітів. На відміну від досить млявої парламентської опозиції в особі БЮТ — «Батьківщини» й НУ-НС, «свободівці» продемонстрували свою рішучість і принциповість, зокрема під час силових протистоянь із «Беркутом» після ухвалення «мовного» закону і боротьби за голоси на київських виборчих округах. Себто, коли Об’єднана опозиція переважно декларувала гасло «Ми їх зупинимо», націоналісти доводили це на практиці.

По-друге, подолати 5-відсотковий бар’єр партії допомогла впевненість виборців, що «Батьківщина» й «УДАР» «залізно» пройдуть до парламенту, а от «Свободі» треба допомогти це зробити. Подібна історія відбувалася 2002 року, коли громадяни підтримали БЮТ, вважаючи, що «Наша Україна» й без того здобуде свої відсотки. «Якщо «Батьківщина» чи «УДАР» отримають на кілька мандатів менше, великою бідою для України це не стане, але якщо «Свободу» «притримають» — це стане трагедією для всієї опозиції, а отже, для всієї української національної перспективи», — застерігав напередодні виборів народний депутат від «Батьківщини» Юрій Гнаткевич.

По-третє, на користь «єдиної сили українців» зіграла координація дій з Об’єднаною опозицією, з якою було узгоджено єдиних кандидатів у мажоритарних округах і укладено угоду про спільні дії в парламенті VII скликання. Це значно знизило градус внутрішнього протистояння в антивладному таборі та принесло непогані результати. Водночас далеко не всі були в захваті від альянсу націоналістів і демократів. На початку квітня 2012 року в ЗМІ було оприлюднено відкритий лист інтелектуалів до Комітету опору диктатурі (КОД), автори якого — дослідники, журналісти, редактори й активісти — закликали демократичних лідерів припинити співпрацю з радикальною «Свободою».

«Партія Тягнибока називає себе «Свобода». Водночас це принципово антиліберальна партія, яка часто, відкрито і недвозначно заперечувала ключові політичні та економічні свободи. Представники «Свободи» часто видають себе у медіа за толерантних демократів, — зазначили підписанти звернення. — Утім, багато ознак вказують, що фундаментальні переконання партії відзначаються нетерпимістю до меншин і прагненням до виняткової форми етнократії. Тягнибок і команда демонстративно плекають історію спротиву УПА нацистській окупації України. Попри це, деякі члени «Свободи» проявляють інтерес до праць представників фашистського руху Німеччини, що виходить за рамки винятково академічних зацікавлень. «Свобода» стверджує, що є проєвропейською партією. Але її етноцентричний і гомофобний світогляд прямо суперечить принципам, на яких відбувалася європейська інтеграція. «Свобода» заявляє, що є типово європейською партією. Втім, вона належить до ультранаціоналістичного Альянсу європейських національних рухів, що включає деякі найбільш екстремістські праворадикальні партії ЄС, які викликають збентеження, відразу і сором у більшості європейців».

У КОДі на цей лист відреагували досить стримано і не стали рішуче відмежовуватися від «Свободи», вважаючи, що нині слід об’єднуватися з усіма, хто проти панування в державі «регіональної» влади. Бютівець Сергій Соболєв нагадав, що під час акцій «Україна без Кучми» не було поділу на правих і лівих: «Головне тоді було повалити режим, який нав’язував темники, який забороняв дії опозиційних партій, фальшував вибори. А зараз ситуація набагато серйозніша, ніж була тоді». Натомість самі «свободівці» відреагували на звернення у властивому для них дусі. 10 квітня 2012 року на сесії Львівської облради Ірина Фаріон виступила із полум’яною заявою, в якій гнівно засудила «грантоїдів», «слабосилих лакеїв» і «наймитів кримінальної влади» (а це йдеться, між іншим, про Юрія Макарова, Валерія Хмелька, Тараса Возняка, Михайла Мінакова, Тетяну Журженко, Андрія Мокроусова, Вікторію Сюмар та ін.). Водночас політик подякувала демоліберальним «пасквілянтам» за те, що вони посилюють опозиційну одностайність і мобілізують суспільство в боротьбі з антиукраїнським режимом. Курйозність цієї історії полягає в тому, що під час виборів 28 жовтня чимало людей, які раніше не підтримували націоналістів, ба навіть вважали їхню ідеологію чужою, у підсумку таки голосували за список «Свободи» чи, принаймні, за її кандидатів у мажоритарних округах, але лише тому, що вони протистояли владі й були узгоджені з Об’єднаною опозицією. По суті, це було протестне волевиявлення, «дуля в кишені» команді «стабілізаторів» і «реформаторів».

Однак і такий результат регіонали з комуністами можуть використати собі на користь, традиційно звинувачуючи партію Тягнибока в неонацизмі та героїзації «фашистських посіпак» з ОУН — УПА й тим самим активізуючи спільний для обох радянофільський електорат. У цій справі вони обов’язково матимуть ситуативних союзників у Росії, Європі, США й Ізраїлі, котрі нагадають Україні про неприпустимі ксенофобські й расистські заяви ультраправих, хоча під час нинішньої парламентської кампанії їхня риторика, за визнанням експертів, не була такою відверто агресивною, як раніше. Деякі оглядачі навіть висловлюють обережні припущення, що статус парламентської партії спонукатиме «Свободу» поступово позбуватися радикалізму та перетворюватиме її на відповідальну й респектабельну праву силу. В іншому випадку — вона ризикує наразити себе на критику і бойкот у цивілізованих країнах, про вірогідність чого заявив депутат Європарламенту від Польщі Марек Сівець. Подібний випадок на початку 2000-х відбувся з Австрійською партією свободи: коли вона ввійшла до проурядової коаліції з консерваторами, це настільки шокувало європейських лідерів, що Відень фактично перетворився на ізгоя. Правда, вже через рік «неконструктивна» ізоляція Австрії закінчилася.

У свою чергу «свободівці» вважають, що світ мають хвилювати не успішні результати націоналістів, а доволі високі показники комуністів (13,18%), ідеологія та символіка яких засуджена в більшості держав Європи. Аналогічну перспективу однодумцям Петра Симоненка змальовує й Тягнибок: щойно його команда прийде у Верховну Раду, на її розгляд буде запропоновано законопроект про заборону діяльності КПУ й люстрацію. Нескладно припустити, що з контрпропозицією виступлять «професійні антифашисти» з «червоного» й «біло-блакитного» таборів. Потім настане черга скасування «мовного» закону, Харківських угод, Податкового кодексу, Пенсійної реформи і підготовки до імпічменту Президента. Ще невідомо, наскільки вдалими будуть результати цих та інших ініціатив опозиції, але попередньо оголошений порядок денний, безумовно, пожвавить політичну конкуренцію та, можливо, хоча б у такий спосіб зупинить консолідацію авторитаризму й поверне Україну на європейський шлях розвитку. В цій боротьбі всі партії покажуть, чого вони варті, в тому числі й «Свобода».