Свято є. Iдеї немає?

22 січня 1919 року у Києві на Софіївській площі було проголошено рішення урядів УНР і ЗУНР про возз’єднання. Через 71 рік — 21 січня — «живий ланцюг» знову з’єднав Київ зi Львовом, показуючи вихованим в дусі радянської пропаганди тоді ще — просто жителям УРСР, що об’єднання українських земель стало не результатом пакту Молотова-Ріббентропа в т.зв. «золотому вересні» 1939 року, а прагненням обох частин УРСР жити в єдиній незалежній державі.

Сьогодні українці вже практично забули про 17 вересня, однак 22 січня також не стало для них святом. Характерно, що навіть у Львові учора на двох мітингах, присвячених Акту Злуки, зібралося усього біля двох тисяч людей. Свято соборності таким чином за 11 років з народної ініціативи перетворилося в офіційний захід. Причому сама ідея не тільки не «оволоділа масою», а швидше навіть навпаки, про що свідчать, фактично, тенденції до федералізму, що все посилюються на Заході і на Сході.

Хоча доктор історичних наук, професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ підкреслює, що ця дата — 22 січня — є однією з видатних подій вітчизняної історії ХХ століття. «Україна дуже різнобарвна держава за своєю історією, звичаями, побутом, населенням, — сказав кореспондентові «Дня» Сергію МАХУНУ Станіслав Кульчицький. — Але вона повинна залишатися єдиною країною і регіональні розбіжності не повинні роз’єднувати людей. В нашому історичному минулому є багато епізодів, які показують прагнення українців бути разом, задля зміцнення єдиної держави, яка зібрала б усі етнічні землі багатостраждальної України. Акт Злуки один з найбільш яскравих таких епізодів».

У той же час політолог зі Львова (з його слів, народився на Сході і тільки недавно переїхав на Захід) Кость Бондаренко вважає, що Акт Злуки більше не може розглядатися, як декларація ідеї Соборності, тобто об’єднання двох частин української нації, двох еліт. Це об’єднання може далі розглядатися як якийсь прецедент, який послужить надалі для більш повного і більш реального об’єднання Західної і Східної України.

Відповідаючи на питання інтернет-проекту Part.Org (www.part.org.ua) «Чи реальне в майбутньому об’єднання еліт Західної і Східної України, наприклад, в найближчому десятиріччі?» Кость Бондаренко говорить: «Для того, щоб об’єднувати дві еліти треба, щоб вони дійсно існували. На жаль, на Заході еліта зараз розмита. Я не бачу цієї еліти, яка могла б об’єднатися. Зараз західна еліта, тобто галицька, замість того, щоб акумулювати свої сили, готуватися до елітотворчих процесів, всі свої сили кидає на те, щоб прорватися в Київ і там розчинитися, асимілюватися в загальному потоці. У Львові, в Галичини немає тих явищ, які ми бачимо в Дніпропетровську або в Донецьку, або в тому ж Харкові, де існують могутні регіональні елітарні групи. Галицьким політикам треба думати про те, як дійсно відстоювати свої інтереси, інтереси свого регіону в Києві. І, можливо, ідея Соборності якраз повинна зараз трансформуватися в іншу ідею і якось знайти себе в сучасних умовах. Ідея Соборності, очевидно, повинна перетвориться в ідею пропорційного представництва регіональних еліт в єдиному київському центрі».

Чому Акт об’єднання УНР і ЗУНР так і не став основою для побудови підмурівка по- справжньому незалежної української держави? Шанс був упущений тоді, коли лідери УНР, що не залишили надій «домовитися» iз вже «червоною», а не імперською, Москвою, продовжували з’ясовувати стосунки між собою, а галичани (Українська Галицька армія) також пішли на союз з більшовиками, ставши їх союзниками в боротьбі з армією Денікіна. «Вірус більшовизму» на українському грунті, «прищеплений» багато в чому ідеологічними сутичками в стані урядів УНР, а потім і Директорії, неприйняттям країнами Антанти самої ідеї незалежності України (не вписувалася вона в плани післявоєнного перевлаштування Європи — Версальський договір визнавав на території Західної України тільки юрисдикцію 2-ї Речі Посполитої) виявився смертельним для молодої держави. Збруч, який був рікою об’єднання, дуже скоро став сумним вододілом, що на ще довгі 20 років розділив українські землі.