Сюїта для актора з оркестром
Бувають актори ще з інституту «запрограмовані» на зірковість. Пшеничний не з таких. Кожна роль для нього — сходинка, кожний сезон на сцені ТЮГу (а їх спливло вже 15) — певне подолання, новий крок у розумінні професії.
Він сам називає себе простим робітником театру, для якого дисципліна та працездатність — спосіб підманити долю, що, як відомо, не любить лінивих. Володимир Пшеничний актор, що великою мірою зробив себе сам у сприятливій атмосфері Театру юного глядача. Тут існує унікальна система виховання актора: можливість грати багато ролей у дитячому репертуарі, переходячи з вистави у виставу як із класу в клас, поступово включаючись у репертуар для дорослих. Пластичність, зовнішня виразність, мобільність та гострота живих внутрішніх реакцій, яскрава гротесковість — ці якості творчої індивідуальності Пшеничного сформувались саме у роботах для дітей.
Але актору для самореалізації необхідна серйозна драматургія з глибокими психологічно правдивими образами. «Дорослими» ролями Володимир Пшеничний теж не обділений. Усі вони різні за характером, якістю, стадією розвитку, але спостереження за кожною з них захоплююче. Робота над роллю у нього не припиняється з кінцем репетиційного періоду, пошук, імпровізація, експеримент триває і після прем’єри, коли більш, коли менш вдало, але ніколи не падаючи нижче певного професійного рівня.
Здавалося б, як можна «умістити» в собі Фігаро і Тригоріна, («Чайка» Чехова), Бракка і Левборга («Гедда Габлер» Ібсена)? Сказати, що «актор грає себе», на мій погляд, сумнівний комплімент. Актор мусить перевтілюватись у персонаж, ставати іншим. Романтично-експресивний Левборг Володимиру ближчий, ніж «людина-лічильник» Бракк, але від цього асесор не стає менш переконливим, цим спокусником важко не спокуситись, в його міщанському цинізмi з’являється терпка привабливість. Людина проста, дотепна і приємна в спілкуванні, на сцені Володимир Пшеничний набуває особливого шарму, крізь кожний його образ проглядає чарівливість людської особистості.
На початку професійної діяльності у В. Пшеничного були дві «бар’єрні» вистави, працюючи над якими він дійсно відчув себе актором: «Чарівні черевички» Балабана та «Лис Микита» Фурманчука. Дитячі вистави Віктора Гирича стали хорошою школою, «Фігаро» приніс відомість. Ще один бар’єр — бар’єр акторської і особистісної зрілості — це створені в співдружності з режисером Євгеном Курманом моновистави «Тамбовська казначейша» за Лермонтовим та «Контрабас» за Зюскіндом — новий шлях, нова ступінь професійного розвитку. «Контрабас» — про людей, що займаються не своєю — не улюбленою — справою. Не про себе. «Я щасливий що я актор. Не знаю, чим би іншим я міг займатись».
