Тотальність опозиції: парламентський варіант
Минулий тиждень у Києві був чудовий. Розпочавшись морозним ранком понеділка, він відтанув, і зігрів усіх теплими вечорами. І природа, і погода відображала показники політичного барометра. Тривожний і холодний вітер вривався на вулиці, на сторінки газет і щоразу нагадував про неминучість майбутніх подій і змін. І все-таки, незважаючи на видимість відсутності подій, вони відбувалися й були знаковими.
Спочатку Президент запропонував депутатам визначитися з кандидатурою майбутнього прем’єра. Прем’єрський марафон обіцяє бути жарким, а холодним вітерцем у ньому стане табло голосування в залі парламенту. При цьому адміністрація глави держави все відчутніше набуває обрисів єдиної команди, яка розробляє стратегію і тактику досягнення поставлених політичних цілей і завдань, не тільки обстоюючи позицію Президента, а й зміцнюючи цим виконавчу гілку влади держави.
Це контрастує з ситуацією у Верховній Раді. Вона ще не здатна виступати єдиною силою у сфері взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади і тому не може відстояти власних позицій. Складається враження, що стратегія й тактика розвитку законодавчої гілки влади всередині неї самої взагалі відсутня. Напевно, депутати не усвідомлюють необхідності й потреби в ній. Секретаріат парламенту поки тільки обслуговує законотворчий процес і то з ефективністю, яка викликає наабиякі сумніви. Ухвалені парламентом рішення не обстоюються беззастережно на подальших етапах законотворчого процесу, і депутати всіма способами намагаються загальмувати або змінити закони, які пройшли голосування у Верховній Раді.
Тому, не випадково наступним провісником спекотного політичного літа стала невдача Закону про вибори. Депутатам утретє не вдалося подолати вето Президента і тепер їм треба погодитися з тим, що сто депутатів у майбутньому парламенті будуть вибрані не від партій. Не сумніваюся в тому, що це добре. Тому що законодавча влада на регіональному рівні не має свого логічного продовження, а представницька влада атрофована і безправна. Змінити її якість можна, тільки поділившись законодавчими повноваженнями і власністю на користь територіальних громад. А цей процес ще навіть і не починався. Він не має ні стратегічних, ні тактичних напрацювань. Депутати вважають, що це мають робити Кабмін або Президент, не розуміючи, що у виконавчої влади (незалежно від персоналій) об’єктивно відсутні цільові мотивації для такої роботи. Їй не вигідно розвивати законодавчі структури. Сьогодні ніхто крім Верховної Ради не зможе ініціювати цей процес. Але депутати поки займаються внутрішніми «міжсобойчиками», дискредитуючи себе.
Прикладом цього може слугувати історія з прийняттям нового Бюджетного Кодексу. За нього проголосували ще місяць тому, і навіть встигли відзвітувати перед Радою Європи за значний крок у великому кодексному марафоні. Але потім сталося те, чому важко дати назву. Річ у тому, що Кодекс ухвалили абсолютною більшістю голосів iз урахуванням поправки, яку внесли представники фракції комуністів. А на підпис спікеру та віце-спікеру документ був поданий без неї. З тексту Закону вона кудись зникла. Іван Плющ і Віктор Медведчук відмовилися підписувати документ і винесли це питання на розгляд Верховної Ради.
Нагадаю, що відповідно до цієї поправки, всі бюджетні надходження спочатку нагромаджуються в бюджеті Криму і потім надходять до держбюджету у встановлених розмірах. У ході обговорення наводилися різноманітні аргументи як «за», так і «проти». Головним з них був той, що його озвучили представники Руху і «Батьківщини». Вони заявили, що поправка призведе до розвалу цілісності незалежної держави, який починається з фінансової самостійності його адміністративних територій, як це було з СРСР. У підсумку, знову ні та, ні інша сторона не захотіли зрозуміти і не змогли переконати одна одну, а Кодекс «завис» і, схоже, надовго.
І хоч питання залишилося невирішеним, воно оголило дуже цікавий процес зміни якості і суті політичної орієнтації носіїв полярних поглядів.
Адже фінансова самостійність адміністративних територій створює базис для розвалу тоталітарних держав. Демократичні — на такому принципі формування бюджету засновані. Тому, дивно і незрозуміло, чому комуністи, а не демократична опозиція запропонували цю поправку.
Було б логічно, якби саме опозиція боролася за те, щоб всі області України мали такі фінансові відносини з державним бюджетом. Але, на жаль, так звана цілісність держави по-рухівськи і по- Тимошенківськи стоїть одіозним пріоритетом над політичною далекоглядністю й доцільністю, роблячи однакову бідність і однакове фінансове безправ’я регіонів уособленням цієї цілісності. По суті, демократи виступили проти демократизації.
Процес трансформації демократичного світогляду в тоталітарний носить абсолютно природний характер для всіх політичних сил, які стратегічним завданням вважають боротьбу, а не творення як головну мету законотворчості. При цьому така боротьба завжди спрямована проти персон, структур і процедур. Те, що це не ефективно і не має ніякого логічного значення, борцями ігнорується. Вони перестають це помічати. А сама боротьба, за відсутності аргументів, вироджується в щось аморальне й безвідповідальне. Її методи та способи стають нечистими.
Випадок, коли депутати голосують за один документ, а на підпис подається інший, не одиничний. Це вже було. То переклад не повний, то формулювання не відповідає проголосованому, то щось іще. У цій ситуації, опозиціонери не виявили зацікавлення етичною стороною питання, і запропонували І. Плющу підписати поданий на підпис примірник і взяти на себе відповідальність за те, що на якомусь етапі просування цього документа законотворчим коридором була фактично довершена фальсифікація. Депутат Турчинов неодноразово закликав І. Плюща зробити це. У будь-якої людини з мінімальними, етичними й моральними рефлексіями схожа ситуація викликала б адекватну реакцію. На це можна було розраховувати, адже опозиція бореться проти влади, яку називає злочинною. Але, на жаль! Власна чесність і порядність у цій справі заважає, а тому, відсутня. Може тому, опозиція ніяк не реагує на порушення, що його припустилися члени профільного комітету, подавши на підпис Кодекс у такій формі.
Другий бік проблеми не менш визначний. Неспроможним виглядає законодавчий орган влади держави в очах своїх співгромадян і світової спільноти: поправка, що стала предметом політичної суперечки між більшістю парламенту й групою депутатів, які не зуміли переконливо аргументувати свою думку, дозволила звести на нівець колосальну, багатомісячну роботу всієї Верховної Ради.
Новий тиждень обіцяє зміни. Київ готується до свята міста. А подійні канікули, мов пружина стискають час. Не виключено, що дух новобудов увірветься й в політичне життя країни. Очевидно, що хоч яким буде новий прем’єр, таким, що виконує обов’язки, чи повноправним, він все одно буде змушений почати з будівництва головної вулиці держави — вулиці, що з’єднує законодавчу та виконавчу владу.
