«Церковні цінності, які передаються церкві, — надбання всього народу»,

— Що, власне, є змістом конфлікту, який отримав такий розголос? Хто його дійові особи? Чому саме тоді, коли уряд України інтенсифікував процес повернення релігійним організаціям їхньої колишньої власності, експропрійованої попередньою владою, розгорілися такі пристрасті навколо Свято-Успенської Почаївської лаври (далі — Почаївська лавра)?

— Суть сучасного конфлікту полягає ось у чому. Ви, певно, знаєте, що відповідно до політичної лінії, яка існує від самих початків утворення Української держави, одним із важливих аспектів державно-церковних стосунків була і є реституція церковної власності. Наша держава стоїть за те, щоб повернути релігійним організаціям майно, яке свого часу протиправно і насильно було у них вилучене.

— Дозвольте уточнити — йдеться про повернення саме у власність, а не про передачу у користування?

— Закон передбачає дві форми повернення власності релігійним організаціям — або у довготривале безплатне користування, або у власність. Реституція розпочалася відповідно з указом президента 1992 року та розпорядженням 1994 року, підписаних п. Леонідом Кравчуком. Вона провадилася і в наступні роки — вже з ініціативи Президента Кучми. Загалом була проведена величезна робота — повернено більш як 3700 культових споруд.

Та залишилося чимало складних випадків, коли повернення неможливо було реалізувати з причин складної соціально-економічної ситуації. Це ті випадки, коли в колишніх культових приміщеннях чи комплексах знаходилися соціально важливі об’єкти. Однак і вони поволі передаються віруючим. А у березні 2002 року був підписаний указ Президента України, який передбачає повернення релігійним організаціям не лише культових приміщень, які використовувалися не за призначенням, але й колишнього церковного майна. Іншими словами, реституція стала значно ширшою. На виконання цього указу Кабінетом Міністрів була утворена відповідна міжвідомча комісія, яку очолює віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань.

Які прикметні особливості щодо реституції церковного майна цього останнього указу? Якщо раніше списки тих культових приміщень і церковного майна, які поверталися церквам, складалися місцевими органами влади — обласними держадміністраціями, то останній указ Президента зобов’язує робити це разом із релігійними організаціями. Заради того, щоб якнайповніше визначити всі можливості реституції. Міжвідомча комісія розв’язує ці питання, зобов’язуючи обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації вживати відповідних заходів щодо повернення.

Саме в руслі згаданого президентського указу Кабінетом Міністрів було видане розпорядження про повернення Почаївській лаврі кількох приміщень, які входять до її комплексу, що і було виконано (до речі, це не перший рішучий крок із боку держави. Років п’ять тому з території Почаївської лаври було «виселено» «Сільгоспхімію», «Сільгосптехніку» та деякі інші організації).

Остання за часом передача Почаївській лаврі приміщень викликала різноманітну реакцію як громадськості, так і церковних діячів і стала, власне, причиною конфлікту. Предстоятель Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) патріарх Філарет, знаходячись із пастирським візитом у західних областях України, висловився проти повернення згаданих приміщень Почаївській лаврі та за їх передачу Кременецькому державному заповіднику . Його точка зору була підтримана рядом депутатів і релігійних діячів Тернопільщини, а також викликала відповідну — протилежну — реакцію священноначалія монастиря.

Намісник Лаври єпископ Володимир розіслав листи багатьом православним єпископам України, Росії та інших країн. Звернення єпископа Володимира базувалося на побоюванні, що монастир може бути знову перетворено на заповідник і подібне. Це була з його боку неадекватна оцінка ситуації, неадекватна реакція на заяву патріарха Філарета, бо з боку держави не було жодних намірів повертати Почаївську лавру заповіднику.

На цьому протистояння не закінчилося. Невдовзі було розповсюджено спільну заяву глав трьох церков — УПЦ КП, Української автокефальної та Української греко-католицької. У заяві йшлося про те, що навколо Почаївської лаври відбуваються дії, несумісні з метою української держави в галузі церковно-державних стосунків. Рішення, прийняті у той самий час Тернопільською міською і обласною радами, також були перейняті тривогою із приводу того, що йде процес повернення майна Почаївській лаврі, насельники якої займають специфічну позицію щодо українства та українських цінностей.

У зв’язку з цими подіями ми отримали два потоки листів. Один потік тою чи іншою мірою відображає погляди, викладені у зверненні глав трьох церков, про яке йшлося, а також міської та обласної Тернопільської рад. Другий потік, значно чисельніший (понад 200 тисяч підписів), йшов на підтримку думок, викладених настоятелем Почаївської лаври у своєму листі до єпископів УПЦ та РПЦ.

Із цього приводу ми провели відповідну роз’яснювальну роботу з єпископатом і віруючими УПЦ, зокрема, звернули особливу увагу на необхідність дотримання пам’ятко-охоронного законодавства в процесі реставрації переданих Почаївській лаврі корпусів. Міжвідомча комісія, засідання якої відбулося на початку цього року, прийняла рішення про утворення спеціальної робочої групи, яка буде займатися вивченням цієї проблеми з виїздом на місце. До складу групи, яку я очолюю, рекомендовано включити фахівців із Держкомрелігій, Держбуду, Міністерства культури. На прохання Тернопільської обласної ради, в комісію буде включено також тих фахівців, які вже вивчали цю проблему. Невдовзі робоча група розпочне свою діяльність на території Лаври.

— Деякі джерела характеризують Свято-Успенську Почаївську лавру як «московську фортецю у самому серці України» і твердять, що всі насельники Лаври — то російські ченці, прислані для її «оборони». Чи погоджується пан голова Держкомітету України у справах релігій з такою оцінкою?

— Дійсно, побутує думка про жорстку промосковську орієнтацію чернецтва Свято- Успенської Почаївської лаври. Зокрема, у згаданій вище спільній заяві глав трьох українських церков говориться про деякі вияви поведінки у духовному житті Лаври, які свідчать про таку орієнтацію. Хотів би, втім, нагадати, що намісник Почаївської лаври єпископ Володимир входить до складу єпископату УПЦ і тому його особиста позиція базується на достатньо тісних і різноманітних зв’язках УПЦ із православними з Росії. Почаївська лавра, як складова частина УПЦ, діє у цьому самому руслі.

Дійсно, час від часу приходять до нас листи, які свідчать про те, що ченці часто запитують прочан, до якої вони належать церкви. І що від відповіді на це запитання залежить ставлення до людини, яка прийшла помолитися. Очевидно, що в ситуації протистояння чи змагання між трьома православними церквами така позиція до певної міри виправдана; не виключаю і того, що це пов’язано з канонами, з канонічним підпорядкуванням. Хоча тут є і достатньо виражений моральний аспект: з погляду християнської єдності, доброго ставлення до одновірців та жорсткість, яка подекуди демонструється насельниками Почаївської лаври стосовно віруючих, які належать до інших православних церков, недостатньою мірою виправдана.

Стосовно походження чи національності ченців-насельників Почаївської лаври, то чернече життя і комплектація монастирів передбачають багато таких механізмів, які для світської людини незвичні. Думаю, що склад Почаївської лаври комплектується так само як і інших монастирів. Можливо також, що особлива «проросійська позиція» Почаївської лаври виглядає так рельєфно саме на фоні загальних суспільних настроїв на Заході України — вона дуже контрастує з усім тим, що її оточує. Звідси і така бурхлива реакція на поведінку ченців з боку громадськості Тернопільщини та сусідніх областей.

— Як вийшло, що 1992 року, попри українське, активно налаштоване на незалежність України, суспільне оточення, Почаївська лавра залишилися у підпорядкуванні Московського патріархату?

— Якщо аналізувати часи, коли утворювався Київський патріархат та відновлювалася Автокефальна православна церква, то мусимо брати до уваги, що тоді абсолютна більшість монастирів підкреслено не сприйняла тих змін та релігійних новоутворень і вперто стояла на принципах канонічного підпорядкування церковному священноначалію. Так само діяли і ченці Почаївської лаври. Тому коли намісник — сьогодні Волинський митрополит Яків Пінчук — заявив про підтримку Київського патріархату, виник конфлікт між ним і братією монастиря — намісник змушений був покинути монастир.

— Чи під час конфлікту навколо Почаївської лаври мали місце якісь «наїзди» на монастир громадян, що протестували проти його діяльності? Може, відбувалися якісь події, які б заважали відправленню богослужінь та нормальному життю насельників? Або інші подібні дії?

— Мені невідомі події чи ситуації, які б так чи інакше загрожували монастирю. Він сьогодні функціонує, як функціонував завжди. Однак на ситуацію, що сьогодні склалася, існує два протилежні погляди і згадана мною робоча група має внести у справу ясність і подати рекомендації міжвідомчій комісії Кабінету Міністрів. А заодно — забезпечити виконання пам’ятко-охоронного законодавства при використанні монастирем переданих йому корпусів. У будь-якому разі ми не можемо відходити від державної загальнополітичної лінії у цьому питанні, не можемо зупинити процес реституції церковного майна зі згаданих вище причин. Однак тут є проблеми, на які, безумовно, слід було б звернути увагу.

— Чи є у держави — яку у даному випадку представляєте ви, голова Держкомрелігій — впевненість у тому, що передані у власність релігійних організацій (зокрема Почаївській лаврі) мистецькі та архітектурні цінності будуть належним чином збережені? Чи розуміє церква їхню позасакральну цінність? Чи достатньо вона лояльна для дійсної співпраці з відповідними пам’ятко-охоронними науковими організаціями?

— Я думаю, що спільним завданням як держави, так і релігійних організацій є сьогодні перетворення релігійних організацій на рядопокладених учасників правовідносин, які існують у державі. Релігійні організації — це юридичні особи і вони a priory беруть на себе те зобов’язання, про яке зараз йдеться. Їм не потрібно якихось особливих документів для того, щоб вони це зобов’язання взяли на себе, бо юридичні особи мають діяти в рамках чинного законодавства країни. І тому, перебираючи в своє користування пам’ятки культури або архітектури, вони повинні знати закони, які діють у цій царині, і підкорятися їм.

Не можна, втім, не визнати й того, що знання релігійними організаціями цих законів, а також їхня готовність жорстко підпорядковуватися цим законам, не є достатніми. Те саме можна сказати і про контрольні функція із боку держави. Є випадки відхилення від законів, є факти нанесення прямої шкоди пам’яткам культури.

Тому вже згадана робоча група має вирішувати і ці проблеми. Група не є постійно діючою, але вона внесе відповідні рекомендації до міжвідомчої комісії для того, аби досвід Почаївської лаври потім розповсюдити на інші подібні випадки. Священноначаліє має розуміти, що церковні цінності, які передаються церкві, є надбанням також і всього народу. І до них повинно бути особливе ставлення.

Думаю, що тут треба йти по шляху спеціальних угод і контролю за їх виконанням. Кожен випадок передачі церкві пам’яток культури чи архітектури повинен супроводжуватися детальним договором щодо їхнього використання. А надалі — обопільним дотримуванням цього договору з боку як релігійної організації, так і держави.

— У суспільстві існує побоювання, що надання статусу юридичної особи таким релігійним організаціям, як Почаївська лавра, означає чи не пряму передачу дорогоцінної історичної пам’ятки у власність Московського патріархату, якому фактично підпорядкована Лавра. Це дійсно так?

— Це, до певної міри, спекулятивна теза. Бо якби сьогодні церкви отримали статус юридичної особи (як пропонує наш проект нового закону про свободу совісті), то сталося б таке. Майно, яке передавалось би релігійним організаціям, належало б юридичним особам, які зареєстровані і діють в межах України. В даному випадку це майно передавалось би Українській православній церкві (Московського патріархату), як юридичній особі, яка зареєстрована і діє в Україні. У випадку зміни підпорядкування ми мали б справу з іншою юридичною особою і тоді треба було б корегувати права власності.

— Що ви мали на увазі, пане Бондаренко, коли на недавній прес-конференції віднесли сучасне українське духовенство до суспільного прошарку інтелігенції?

— Я думаю саме так. Ми можемо мати численні претензії до духовенства, але повинні пам’ятати, що левова частка духовенства здобуває сьогодні серйозну духовну освіту. Духовні навчальні заклади православних чи інших церков мають гарну репутацію не лише в Україні. Мені, наприклад, доводилося чути таку думку, що рівень підготовки кадрів вищої кваліфікації в Духовній академії УПЦ наскільки високий, а підхід до захисту дисертацій такий серйозний, що частина тих, хто бажає отримати вчені ступені, шукає для захисту інші академії десь за кордоном.

Я вважаю також, що сьогодні духовенство активно включене в процес суспільного життя і що більшість духовних осіб є надзвичайно авторитетними людьми в суспільстві. Хоча можливо, що духовенство України з тих чи інших причин недостатньо залучене до якихось широких суспільно важливих акцій. Таких, які практикуються в інших країнах; наприклад до роз’яснення трансформаційних процесів, які відбуваються у суспільстві. Адже багато людей дослухається до думки священиків, і якби останні були залучені, скажімо, до пропаганди земельної чи освітньої реформи, то їхнє слово багато значило б для віруючих.

І найголовніше. Формування моральності і духовності суспільства не можна, безумовно, звести тільки до релігійних впливів, пов’язати виключно з підвищенням ролі релігії в житті суспільства. Але безперечним є і те, що релігійні організації позитивно впливають на формування моральності у країні. Через те я й відношу його до інтелігенції. Я впевненій у важливості ролі релігії у цьому плані. Як би ми не повертали це питання, але суспільна мораль нашого народу базується на цінностях декалогу, який лежить в основі всього. Отже, пропаганда і утвердження цих цінностей, боротьба з негативними явищами в суспільстві, зокрема у ЗМІ, — це роль церкви. Духовна і світська інтелігенція ставлять це питання кожен по своєму і кожен виконує своє призначення.