«...У нас іде уповільнена громадянська війна»
Хочу висловити через Вас вдячність Л.Ковалевській за її статтю «Сімейні уроки: між ненавистю і любов’ю» (№ 16 від 26 січня 2001 р.), а також Вам — за опублікування цієї статті і малюнків А.Казанського.
І все ж після прочитання статті в душі було почуття жалю. Жалю за тим, що зміст статті пройде мимо більшості. Ось в одному з п’ятничних випусків «Дня» наприкінці травня 2000 р. опублікували мій крик душі, де я навмисно перегнув палицю з приводу понять добра і зла. І що ж? Може, мені й не всі наступні газети потрапляли до рук, але обурень у «Пошті «Дня» я не побачив. Отже, більшості наплювати навіть.
Зараз у нас, на мій погляд, точиться уповільнена громадянська війна. Якщо уважно і тверезо озирнутися довкола, то аргументів буде більше, ніж досить. Нутром, ізсередини цей стан суспільства відчуває багато хто, навіть люди не дуже тверезі. І намагаються або стати ще менш тверезими, або перебудовувати систему цінностей, що завалилася. І на жаль, при цьому абсолютно не замислюються (або бояться замислюватися, що більш реально) про те, а чи правильною є сама система цінностей. Уже скільки ми натерпілися від різних ідеологій (і не тільки ми), та ні, знову закликають нас до винайдення нової, співзвучної часу ідеології, плачуться з приводу зникнення авторитету. Така поведінка нагадує мені одного мого знайомого, який, отримавши мат на 15-му ходу, щиро вважав, що неправильно зробив 2 останні ходи, хоч помилковим був уже 1-й хід.
Ми з дитинства звикли шукати причини наших прикрощів поза собою. І з дитинства звикли дивитися на світ чужими очима, вбираючи в себе всілякі стереотипи поведінки, підганяючи себе під приклади, світлі образи і авторитети. І потім усе життя залишаємося дітьми з других рук. При цьому наше життя заповнене насильством як над собою, при спробах підігнати себе під вигаданий ідеал, так і над тими, хто нас оточує. Внаслідок насильства з’являється страх, наш постійний супутник від народження до смерті. Ми боїмося бути не тими, ким хочемо себе уявляти, боїмося своєї внутрішньої пустоти й постійної загрози насильства з боку нашого оточення. І при цьому розмірковуємо про добро, вигадуємо системи ощасливлення інших людей, теоретизуємо про свободу.
Тоді як особиста свобода від стереотипів, ілюзій, звичок і традицій якраз і дасть нам змогу побудувати дійсно нове суспільство, вільне від насильства і страху. Це важко, дуже важко, але це єдиний шлях.
Необхідно відмовитися від переробки та коригування системи загальнолюдських цінностей. І від пошуку виправдань цієї системи з посиланнями на загадкову слов’янську душу та інші особливості місцевості. Бо це система не цінностей, а система поневолення людини. Якщо ми зможемо, подолавши лінь і страх, самі, без сторонніх підказок, побачити справжній зміст цих цінностей, то побачене буде шоком. Але тоді ми побачимо й реальну красу життя, у нас з’явиться внутрішня дисципліна та відповідальність перед світом.
А поки що страх, лінь і ще безліч інших наших внутрішніх «достоїнств» тримають нас у заціпенінні, і ми мовчки й покірно спостерігаємо за тим страхіттям, що відбувається, якщо тільки взагалі не спимо чи не опустилися до участі в поточних подіях.
