У пошуках партiйностi
Завтра у Києві почнеться науково-практична конференція «Україна на порозі XXI століття — політичні реалії», на якій буде обнародуваний проект концепції політичної реформи в Україні, яку, як очікується, згодом після доробки затвердить своїм указом Президент. Конференцію, у роботі якої візьмуть участь наукові керівники та політологи з України та інших країн, як очікується, відкриє Леонід Кучма. За оцінками експертів, обнародуваний проект концепції політичної реформи стане серцевиною суспільного життя в країні на декілька місяців. Днями проект обговорювався на нараді політичних партій, що входять у Політраду при Президентові України. Напередодні «День» звернувся до політологів із запитаннями: Що, власне, треба реформувати у політичній системі країни? За яких умов ці реформи будуть результативними? Примітно, що усі опитані політологи — незалежно від власних політичних уподобань — назвали, тiєю чи iншою мiрою, умовою реформ становлення сильних партій.
Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:
— Я, як і інші учасники майбутньої Конференції, на жаль, ще не отримав переліку питань, які будуть розглянуті в ході її роботи, тому оцінити її ефективність досить складно. Проте не викликає сумніву той факт, що сьогодні Україні необхідна концептуальна реформа політичної системи. На щастя, багато хто це вже усвідомив. На мій погляд, така реформа повинна стати важливим кроком на шляху формування громадянського суспільства і подальшого стратегічного аналізу наявних проблем. При цьому слід відмітити, що реформувати в нашій політичній системі потрібно практично все. Основними пріоритетами в цьому процесі є необхідність формування відповідального уряду, оптимізація партійної структури, створення «прозорої» влади, а також реформування судової влади. На мою думку, найголовніше для такого реформування — політична воля — сьогодні є.
Микола ТОМЕНКО, директор Інституту політики:
— На мою думку, політичні реформи, як і реформи загалом, в країні можна починати на другий день після закінчення виборів. Коли вони починаються в переддень початку виборчої кампанії, це, звичайно, може бути добрим предметом для дискусії, але це завжди антисуспільні й антиконструктивні речі. Коли напередодні парламентських виборів вводиться інститут державних секретарів, які мусили б завершити процес адміністративної реформи, а не розпочати його, то цілком зрозуміло, що це не є елементом політичної реформи — це елемент зміцнення системи виконавчої влади і перетворення її в адміністративний ресурс для парламентських виборів. Загалом, інститут держсекретарів — не погана ідея, просто її треба вчасно ввести, підготувати нормальну нормативну базу і дещо змінити загалом в системі виконавчої влади, в формуванні парламентської більшості і т.д. На мою думку, сьогодні треба обговорювати концепцію політичної реформи, але розпочинати її — після того, як завершаться парламентські вибори, а ідеально — на наступний день після президентських виборів. Тому що Президент, здебільшого, є носієм виконавчої концепції, і навколо нього об’єднується суспільство. Сьогоднішня синхронізація системи політичної реформи з виборчою кампанією є, на мою думку, елементом виборчої кампанії і не приносить користі.
Сьогодні необхідне створення механізмів, за яких парламентська партія стане реальним суб’єктом творення державної влади. Тобто реформування вимагають виборче законодавство, структури парламенту. Необхідне створення політично відповідального уряду, партизація й розуміння в цілому політичної системи — все, що ми мусили зробити ще, починаючи з 1996 року, бо в Конституції так записано. Це не означає, на мою думку, зміни Конституції і створення якоїсь нової політичної моделі. Це означає виконання здебільшого тих норм, які передбачені Конституцією. Але коли адміністрація Президента ініціює політичну реформу і переконує, що пропорційна система і посилення партій в парламенті є зло, мені важко це зрозуміти. Не може бути зміцнення інституту президентства реформою політичної системи, бо політичну систему творять політична партія, громадська організація, об’єднання громадян в ширшому сенсі і громадянин. А інститут президентства — це система органів виконавчої влади. Інститут президентства міняється в контексті конституційної або адміністративної реформи. Тому я прихильник політичної реформи в сенсі зміцнення ролі політичних партії і перетворення їх на суб’єкт творення влади.
Сергій МАКЄЄВ, доктор соціологічних наук, директор Центру політичного аналізу і консультування:
— Конференція з реформування політичної системи України, на мій погляд, є не дуже корисним заходом. Не тому, що нам немає чого реформувати — якраз навпаки. Справа в тому, що рішення конференції, як і всі подібні рішення, є абсолютно не обов’язковими. Крім того, навіть якщо і виконувати ці рішення, то ніяких конструктивних змін це не принесе. Слід зауважити, що процес політичного реформування, який відбувається на наших очах, ініційований і просувається без консультацій із громадськістю та експертами. Останній приклад такого реформування — запровадження інституту держсекретарів. Очевидно, майбутня конференція має його легалізувати і видати відповідні рекомендації заднім числом, легалізувавши, таким чином, рішення, яке ініційоване без будь-якої консультації з цією конференцією. Друге, що, звичайно ж, підлягає реформуванню і не реформується, — це виборча система. Ухвалений недавно новий закон про вибори, з урахуванням поправок і зауважень Президента, сам по собі є певним актом політичного реформування, але його також ухвалено без консультацій із громадськістю і без наукових конференцій. Ця конференція, звичайно, може висловити своє, припустімо, негативне ставлення до цього акту політичного реформування. Можливо, буде збережено status quo і накладено вето, принаймні на найближчий рік, на реформування цього найважливішого елемента нашої політичної системи.
Нарешті, існує третій елемент політичної системи, який також підлягає реформуванню, але який, я думаю, не обговорюватиметься в ході роботи конференції. Це способи здійснення державної влади і поступового неконституційного реформування розподілу влади. Без цих трьох моментів обговорення будь-яких інших аспектів реформування є некорисним і безплідним.
Володимир МАЛИНКОВИЧ, політолог, директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:
— Той проект резолюції, який буде представлено на конференції, мені здається, не відповідає вимогам сьогоднішнього дня. Там дуже багато по-радянському розпливчастого та невизначеного, крім того, там досить чітко (єдине, мабуть, що там звучить чітко) мовиться про те, що потрібно реалізувати результати референдуму. Я із цим ніяк не можу погодитися. Бо минулий референдум у мене особисто досі викликає подив та настороженість.
У нас є багато інших проблем, які стосуються політичної реформи. І, насамперед, це проблема відносин структур влади і проблема включення громадянського суспільства в політичну реальність, з якої, на мою думку, останніми роками громадян було витіснено. На мій погляд, саме останнім часом дещо в цьому напрямі робиться й є надії на те, що громадськість буде включено в політичне життя. Проблема включення громадськості в політичне життя пов’язана не так із позицією влади сьогодні, як з апатією самої громадськості, з невірою наших громадян у те, що сьогодні щось іще може змінитися в ліпший бік. Дуже довго в нас тривала ситуація, коли громадяни практично не брали участі в політиці, вони втратили надію на можливість впливати на політичні процеси, яка була в них у 1989—1990-х роках.
Другий бік справи — це сама по собі влада. Нині, попри те, що є Конституція, чіткого розподілу повноважень між гілками влади досі немає. І, головне, неможливо сформувати уряд, який матиме довір’я не тільки Президента, але й парламенту. Тобто, іншими словами, немає стійкої політичної більшості, яка виникає внаслідок виборів. Лише така більшість зможе сформувати дійсно коаліційний уряд, який досить незалежно провадитиме свою політику. Та більшість, яка досі формально є в парламенті, — це, по суті, лише ситуативна більшість, і події останніх шести місяців засвідчили, що ця ситуація може досить драматично розвиватися й тоді більшість руйнується. Проте, я думаю, повноцінна більшість можлива: вона може виникнути внаслідок компромісу, який існує нині в центристських партіях.
По-моєму, суть політичної реформи має полягати в тому, щоб наші партії перетворилися на потужні суспільно-політичні організації. Тобто в кожної партії має бути серйозний соціальний базис. На сьогодні наші партії такими не є. І було б дуже добре, щоб уже на цих виборах виникли політичні структури — не стільки партії, скільки блоки партій та організацій, які могли б уже становити якусь політичну та соціальну силу. На сьогодні політично активними є лише ліві й праві фланги — комуністи і націоналісти, які сьогодні програли ними ж спровоковану кризу і не мають шансів на серйозний успіх. Інший спектр партій поки що ніяк соціально не виражений. Хоча міг би. Тому що, на мій погляд, і націоналісти, і комуністи — це сили з минулого. Комуністи — зовсім далекого минулого, націоналісти — з минулого боротьби за українську державність. Нині в нас є Українська держава, і мова має йти не про те, щоб її захистити, а про те, щоб ця держава відбулася.
Нині структури в центрі політичного спектра можуть трансформуватися. Ті партії, які ми називаємо «олігархічними», можуть стати партією ринкових відносин, орієнтованою на європейські цінності за умови, що вони захочуть, якщо буде своєрідна амністія, працювати в правовому полі. Не всі «олігархи» цього захочуть: хтось, як і раніше, крастиме, хтось, як і раніше, намагатиметься використати нашу ситуацію для подальшого збагачення. Але якась частина може погодитися працювати в правовому полі, і партія, що представляє такі інтереси, може стати основою блоку політичних сил, орієнтованих на ліберальні цінності. Можна припустити, що в цьому напрямі працюватиме партія СДПУ(о). І навколо цього блоку можливе об’єднання ліберальних сил.
Із другого боку, на мій погляд, можливе також формування бюрократичного блоку за принципом «український Путін». Це своєрідна поліцейська структура, орієнтована на наведення досить жорсткого порядку, менш демократичного, аніж це відповідало б європейським цінностям, проте необхідного для України. Такого штибу поліцейського спрямування бюрократичний апарат може сформуватися за рахунок певної частини української бюрократії, близької до державних структур. Особисто я в ролі лідера такого блоку бачу Миколу Азарова, який нині досить рішуче демонструє боротьбу з корупцією. Тобто це буде наступний етап становлення Української держави — поки що не демократії. Але це вже і не застарілий напрям, як комуністи і націоналісти. Між бюрократами і ринковиками неминучий конфлікт, так само як він є тепер у Росії, де, по суті, ми спостерігаємо конфлікт між поліцейсько-бюрократичним напрямом державності на чолі з Путіним і ліберальними силами. Я впевнений, що така ж тенденція найближчим часом проявиться і в Україні. І це природний напрям. Дозволити цьому проявитися — це надати можливість провести закон про вибори на партійній основі, хоч би переважно на партійній основі. На мій погляд, дуже важливо, щоб уже сьогодні такий закон було ухвалено. Якщо навіть Президент категорично заперечуватиме нинішню схему 2:1, то, можливо, доцільно ухвалити закон про пропорційну виборчу систему із пролонгацією на наступні вибори. Це було б важливо, бо тоді протягом подальших чотирьох років усі знатимуть, що більше немає підстав сподіватися отримати місце в мажоритарній системі чи то за рахунок адміністративної підтримки, чи то за рахунок грошей. Зробити можливим процес формування справжніх соціально орієнтованих партій — це дуже суттєво. Важливим для цього є свобода ЗМІ та поява суспільного телебачення.
