Україна — Росія: «спільна доля» еліт закінчується
Політична криза формує своєрідну геополітичну сценографію розвитку України, перевизначає базові обставини українсько-російських відносин. І проблема не стільки в наявності/відсутності зовнішньої режисури кризи чи, принаймні, «глядацьких уподобань», скільки в руйнуванні генетичної та структурної схожості російського та українського політикумів. Українсько- російські відносини в 90-х роках багато в чому будувалися саме на схожій політичній базі. Передусім це стосувалося моделей персоналістичного й надпартійного президентського лідерства, слабких партій, опозиційного (виконавчій владі) парламентаризму, домінування «референдумних» і патерналістських форм представництва над інститутами представницької демократії і т. п. По-друге — контркомуністичної «підкладки» політичного режиму, коли система пострадянської влади організується як трухлява коаліція некомуністичної більшості та як позитивна альтернатива пострадянським лівим партіям і групам. До неї прибудовувалися «великі й малі архітектурні форми» владного режиму, формувалися умови для тимчасової макрополітичної рівноваги.
Третє — це лавірування- балансування влади між пострадянськими правими й лівими (демократи vs комуністи). В Україні — між національними демократами й лівокомуністичним блоком, між заходом і сходом України, між Заходом і Росією. Своєрідною геополітичною проекцією українського варіанту внутрішньополітичного розколу та балансування була доктрина й політика багатовекторності. Стримування загрози так званого лівого реваншу будувало базові параметри легітимності політичного режиму, його відносну стійкість і «геополітичну місію» (що виявилася цілком «здійснимою»).
Таким чином, єдині базові коди, політичні структури, механізми й стилі правління вибудовували рамкові умови для російсько-українських відносин в 90-х роках.
Наприкінці 90-х базовий контекст українсько-російських відносин став розпорошуватися. Росія вступила у фазу національної інтеграції й політичної консолідації через перехід до режиму мобілізаційної демократії, зміцнення президентської вертикалі, посилення держави тощо. Український варіант консолідаційної фази розвитку теж не виключав стратегії «вертикальної демократизації» та досягнення мобілізаційної рівноваги. «Касетний скандал» і політичні акції, що супроводжували його, внесли радикальні поправки до початкового сценарію.
По-перше, очевидним є перепозиціонування політичних сил, перерозподіл національного партійного балансу: знижується роль пострадянських лівих (КПУ), особливо на тлі «опортуністичної лінії» керівництва КПУ, радикальні зміни плануються в правому партійному конгломераті. По-друге, проступає нова лінія поведінки так званих центристських партій. Партійні центристи, стимульовані швидкістю політичних змін і стрімким зниженням ліквідності владно-адміністративних активів, починають розуміти, що необхідно жити, перефразовуючи Макса Вебера, не з влади й для влади, а з політики й для політики.
Криза довіри до адміністративно-силового базису президентської влади стимулює розростання опозиційної сфери й остаточно формує вісь політичного напруження/протистояння — партії (як автономні політичні агенти, зацікавлені в розвитку парламентських форм демократії) — з одного боку, з iншого — надпартійне «вертикальне президентство». Очевидно один iз позитивних стимулюючих і реальних виходів з кризової нестабільності — в оформленні української новопартійності як політико- правової альтернативи логіці та механізмам пострадянської демократії. І якщо влада не погодиться на перерозподіл впливу за логікою парламентських форм демократії й партійної змагальності, вона ризикує викликати ефект «перехресних опозицій» — справа, зліва, із центру. Іншими словами, ймовірною стає протидія влади не лише штатних партопозиціонерів, а й лояльних і напівлояльних партійців. Тому в різних формах — «без Кучми» чи «з Кучмою», «з Ющенком» чи «без Ющенка» —протягом кризового й виборчого циклів (2001— 2004 рр.) ми, напевно, станемо свідками структурних змін у системі влади: або за моделлю коаліційного багатопартійного кабінету, або станеться перехід до інституту партійного (пов’язаного ідеологічною політичною платформою) президентства, або сформується сильна виконавча влада уряду за німецькою моделлю «kanzlerdemocratik».
Інакше кажучи, Росія вже найближчим часом буде змушена взаємодіяти з іншою структурою й кадровим набором українського політичного класу. Стандарти внутрішньополітичного простору Росії та України дедалі більше різнитимуться. Внутрішньополітичний контекст дипломатії — й російської, й української — буде істотно змінено. Як не дивно, але це не заважатиме вибудовуванню раціональних відносин з Росією. Більше того, саме процес реформування української політики на базі змагальної партійності, який закінчиться перерозподілом політичних сил, владних потоків і конституційних повноважень, оформленням нового національного партійного балансу, зміною українського лідерства (передусім йдеться про моделі інституту політичного лідерства), означатиме завершення становлення української політичної нації. І, відповідно, національних інтересів. Зовнішня політика країни зможе отримати якір стабільності та критерій ефективності. Таким чином, у ненадійній кризовій реальності формується новий внутрішньополітичний код української геополітики. А отже й українська — не пострадянська — платформа зовнішньополітичної активності.
