Українець на «Каїновій землі»:

Ідеологічну параболу «антигоголівської» полеміки своєрідно завершує і «коректує» Володимир Набоков, при всій радикальній відмінності його інтерпретації та естетичного ключа прочитання. Автори, про яких ішлося вище, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до Гоголя, бачили в ньому вираження найбільш глибокого, руйнівного або, в іншій версії, творчого чи навіть рятівного духу Росії. Набоков же — і це одна з найбільш цікавих його тез у контексті нашої подальшої розмови про Маланюка, — стверджує, що Гоголь — письменник універсальний, який (зокрема, в «Мертвих душах») так само далекий від зображення реальної Росії, як Ельсинор від образу реальної Данії.1

Власне, Набоков іде шляхом формального аналізу, свідомо виключаючи історичний вимір із творчості Гоголя. Набоков припускається навіть твердження, що Гоголь «до своєї в сутності української молодості» не додав ніякого реального знання Росії, на яку він дивився «з віконця диліжансу». Гоголь у його інтерпретації начебто розпадається на не- узгоджені між собою фрагменти мозаїки. Отже, Гоголь геніальний в емблематичній універсальності свого гротеску, зі своїм «розумом — скринькою Пандори», і «альпійсько-італійський» клімат його внутрішнього світу насправді цілковито чужий Росії. І взагалі повинен «триматися подалі від Гоголя» той, хто чекає прочитати в його творах «щось про Росію». І тут же Набоков, впадаючи в суперечність (подібно до Розанова), приписує Гоголю, «з його дуже російським розумом», сприймання Росії як синоніму людства. Не обійшлося й тут без нотки «сатанізму». Сам Гоголь, згідно з Набоковим, вірив набагато більше в існування диявола, ніж у існування Бога. І екзальтоване сприйняття Риму слугувало лише задля того, щоб відволікти від його «спотвореного, страхітливого і диявольського бачення світу». А врешті-решт творчість Гоголя — це «явище мови, а не ідей». Однак звучить майже гумористично той аргумент, що кінцевий м’який «ль» в імені Гоголя не існує в англійській, тому так важко збагнути письменника. Недаремно «українського» Гоголя виключено з досліджень Набокова як «не письменника»: підсвідомо «формальний» Набоков — поступився місцем Набокову «ідеологічному».

Після таких гострих зіткнень навколо постаті Гоголя, які тривали в російській літературі понад сторіччя, блискуче дослідження Андрєя Сінявського «У тіні Гоголя» начебто підбиває підсумок історичній суперечці, наближаючись, можливо, «впритул» до невловимого генія Гоголя в постійній трансформації. Ця книга — важка мандрівка в лабіринтах гоголівської підсвідомості, — мабуть, найглибше інтуїтивне проникнення в таємницю творчості Гоголя. Загадка Гоголя, можливо, в таємниці власне письменницької творчості: «(...) Не святой он, не человек и не черт, одно слово — Гоголь (...), художник, всецело отдавший себя самоубийственному своему назначению (...)». Так він і залишився — «сплошной незаживающей раной (...) на человечестве»2.

А тепер — Україна: Євген Маланюк і «його» Гоголь.

Розмова про Маланюка, про політичний і культурний контекст його літературної та критичної діяльності потрібно розпочати з моменту революційних потрясінь у Російській імперії. Адже Маланюк — це одна з тих багатогранних постатей, породжених Українською революцією, які обумовили відродження української культури та забезпечили її моральне виживання за умов сталінської тоталітарної системи.

Розанов і Мєрєжковський, міркуючи про долі Росії у переддень революції, знали, що вона обвалюється, але не знали до кінця, що колишньої Росії вже немає. Найміцніше інтегрована, як здавалося, в корпус імперії «провінція» — Україна — відкололася чи не з найбільшою рішучістю. Для розуміння історичного контексту, в якому прийшов у літературу Маланюк, важливо зауважити, що динаміка культурного розвитку Росії та України в цей період розвивається з антиномічних позицій, зумовлених специфікою ідеологічного змісту двох революцій. Революція 1917 р. у Росії була передусім соціально-політичною революцією: сталася імплозія держави. В Україні відбулася національна революція — в ім’я свободи та відбудови власної держави. Російська революція була руйнуванням. Українська — творенням. Природно, це не означало відсутності насильства: Україна в період громадянської війни була театром світової війни в мініатюрі, як писав Юрій Лавріненко в післямові до своєї антології «Розстріляне Відродження». Але концепція революції ґрунтувалася на творчих імпульсах: побудова самостійної держави і відродження стародавньої культури, зверненої у майбутнє. Тому однією з характерних рис української культури цього періоду є реконструкція національних основ цієї культури, осмислення її європейського коду та відновлення правових і етичних принципів громадянського суспільства. Центральним пунктом національного самоствердження молодої Української держави стає теза органічної «європейськості», «відкритість» української культури в порівнянні з природженою «ортодоксальністю» культури російської, протиставлення демократичних підвалин українського суспільства невиліковній авторитарності російської політичної моделі.

Маланюк (1897—1968) народився на півдні України, на Херсонщині. Під час навчання у Петроградському політехнічному інституті в період Першої світової війни був мобілізований до царської армії. Після проголошення 1917 р. української державності офіцер російської армії стає борцем за незалежність України в Армії УНР. Після поразки УНР 1920 р. Маланюк опинився за кордоном. Із Польщі він переїхав до Чехословаччини, де став одним із найяскравіших представників «Празької школи» української поезії. Після Другої світової війни він переселився до Регенсбурга. У Західній Німеччині він став, зокрема, одним із організаторів 1944 р. МУРу, літературного напрямку українських письменників-емігрантів «Мистецький український рух». Незабаром Маланюк переїхав до Нью-Йорка, де й жив до кінця життя. Маланюк, ймовірно, найвидатніший письменник української діаспори, був у той же час одним із найбільш непохитних і послідовних ворогів радянської влади (за що вищезазначена платила йому сторицею: до падіння СРСР Маланюк був одним із найбільш «проклятих» і заборонених імен). Після сорока восьми років вимушеної еміграції, під час якої він ніколи не поривав зв’язку зі своєю окупованою Батьківщиною, Маланюк повернеться в Україну посмертно — своїми книгами.

Історик, критик, теоретик національної ідеї, політик, публіцист, Маланюк передусім відомий як поет, «залізних імператор строф», поет історіософського напрямку, який надав могутнього поштовху українській поезії завдяки своєму інтелектуалізму, суворій і карбованій експресії, аскетизмові та одночасно ренесансному «диханню» слова. Його Україна, «фата-моргана» в його «емігрантській Сахарі», — це «Степова Еллада» (луна пророцтва Гердера про відродження України, «нової Еллади»), «Мадонна Диких Піль», мертва і прекрасна відьма-«сотниківна» з гоголівського «Вія», «зрадлива полонянка», гетера, шалена «блудниця ханів і царів», зґвалтована Мати на роздоріжжі Європи та Азії, «Антимарія», яка несе на собі «прокляття всіх проклять». Але прийде час, і збунтується її «порфирородна кров», і «Мадонна Диких Піль», «Земна Мадонна» породить «степового Месію» «припонтійським степам».

Маланюкові також належать історико-літературознавчі дослідження, присвячені осмисленню специфіки української цивілізації. Це концептуальні, по-письменницькому яскраво написані наукові синтези, засновані на дисципліні думки та безпомилкової інтуїції. Наукові концепції Маланюка здобулися не лише на анафему радянського режиму, але й періодично провокували гостру полеміку в середовищі українських інтелектуалів. Не всі йому прощали безпощадність його оцінок, безкомпромісність погляду на історію та його безжальну критику самовбивчих «малоросійських», як він їх називав, комплексів (анархізм, опортунізм, слабкість інституцій). Захисник елітарного, діяльного, конструктивного начала в українській культурі, Маланюк додав важливий внесок у консолідацію «української ідеї», в концептуалізацію української державності, у ствердження самобутності українського культурного коду, в кристалізацію національної енергії. Серед кривавого українського бездоріжжя прозрівав «варязьку Весну», — заради неї він жив і працював.

Звернення Маланюка до Гоголя має як свою передісторією — не лише російську полеміку навколо цієї постаті, але й українську, яка також почалася ще за життя Гоголя. Серед найбільш прикметних «фаз» цієї полеміки варто назвати спір Пантелеймона Куліша, талановитого й парадоксального письменника і критика, першого біографа та видавця листів Гоголя, з другом Гоголя Михайлом Максимовичем, одним із найбільш видатних українських етнографів (а також професором Московського університету та першим ректором Київського університету). Спір Куліша і Максимовича стосувався «автентичності» українських елементів у Гоголя (перший її заперечував, другий захищав). Важливе місце посідає Гоголь у літературознавчих дослідженнях українських християнських філософів (В. Зіньківський), протагоністів Українського модернізму (С. Єфремов, П. Филипович), учених діаспори (Ю. Луцький), сучасних дослідників (Ю. Барабаш, В. Скуратівський). Глибоким і оригінальним дослідником Гоголя був і Дмитро Чижевський, видатний історик української літератури та славіст зі світовим ім’ям. Українська полеміка (як і російська) ще далека до свого завершення, але дослідження Маланюка безперечно становить її етапну сторінку.

У Маланюка є чимало досліджень, присвячених безпосередньо Росії (статті про феномен Достоєвського, Станіславського, вже згадуване дослідження про більшовизм), об’єднаних у цикл «Rossica». Робота, про яку тут ідеться, до даного циклу не входить, але широко зачіпає тему українсько-російської іманентної конфліктуальності. Називається вона дуже стримано, без «заявок» на новизну: «Нариси з історії нашої культури»3. Але саме ця праця містить концептуальний синтез історико-культурної специфіки української цивілізації, — синтез (який, що дуже примітно, завершується аналізом постаті Гоголя) між Україною та Росією. Тому необхідно хоча б побіжно окреслити основні тези дослідження, що передують розмові про Гоголя.

Зміщуючи акцент із «культури» на «цивілізацію» (з неминучим при цьому посиланням на Шпенглера), Маланюк розглядає феномен України не в межах національного виміру, а в вимірі «геокультури», розуміючи під цим комплекс географічних особливостей і соціальних, релігійних, культурних форм життя етносу, що мешкає осіло на певній території протягом тривалого історичного часу. Письменник доводить, що з цього погляду тяглість генетичного коду української цивілізації (при всій його хронічній «перервності») нараховує чотири тисячоліття на історичної території України. Таким чином, якщо політичні кордони держави є величиною «змінюваною», то культурний простір має параметри набагато більш стабільні.

Одна з основних тез — «степове прокляття» України: степ — це «географічний протяг», що відділив Україну від моря і відкрив шлях «періодичним хвилям» кочових вторгнень з надр Азії. Але водна артерія Дніпра інтегрувала територію України в антично-грецько середземноморське коло, перетворивши її на «північний сегмент» цього кола. Звідси спадкоємність середньовічного Києва чи Галича (де держава формувалася як «потреба» та «інструмент» самого суспільства), а далі й українських міст XV ст., озброєних Магдебурзьким правом, від грецького поліса. Звідси й антропоцентричний у своїх джерелах тип української цивілізації, з її розумінням людини як «структурної», а не «арифметичної» складової частини суспільства. Звідси й складна розмова про неприйняття фанатизму з боку української культури, про антропоцентричність української релігійності, про злиття етики з естетикою в морально-етичній свідомості народу (свого роду грецький «калоскагатос» в українському варіанті). На геокультурі України позначилася, однак, відсутність Стародавнього Риму, який залишив Європі «школу держави». Роль Риму для Русі зіграли нормани, які дали їй «ін’єкцію» меча і держави. Порівняно безперешкодну «грецьку» християнізацію Русі Маланюк пов’язує з «багатовіковою геокультурною інерцією». Зазнає аналізу складна проблема візантійського субстрату в українській культурі: «цезаропапізм» і «чисто орієнтальна сакралізація держави» відкривали шлях до структуралізації авторитарної влади, яка знеособлює суспільство, — тобто до типу влади, що консолідується при переході від Київського князівства до Московського. На долі України відбилася й «боротьба Риму й Візантії» за Київську церкву, пересування центру культури від Києва до Галицько-Волинського князівства. «Коло» Київської Держави середньовіччя, з її «дніпровською віссю», деформується (...) у розтягнутий зі сходу на захід «еліпс»: це й визначить долю України в подальші сторіччя.

Одним із центральних пунктів дослідження є «політична кристалізація» козацтва в тісному зв’язку з динамікою «культурних етапів Острог—Львів—Київ», яка привела до становлення нової — тепер уже національної — інтелектуальної еліти. Ця еліта забезпечила мобілізацію всіх «духовних і матеріальних, моральних і соціальних, культурних і політичних ресурсів України», що розумілося відтепер як «батьківщина». Східно-західний «еліпс» української культури отримав своє вище вираження в Українському бароко, в якому й сталася «грандіозна ідеологічна ферментація» ідеї нації. Отже, в політичному сенсі доба «Козацької України» мала своїм культурним еквівалентом «Києво-Могилянську добу». Навіть після остаточного розгрому козацтва (поразка Мазепи під Полтавою в 1709 р. і ліквідація Запорізької Січі 1775 року) ідея «козацької шаблі» буде поштовхом для національного руху «вільного козацтва» 1917 р., як концепція української державності, народжена в XVІІ ст., послужить основою для теоретичної розробки та практичної реалізації цієї ідеї в XX ст. А «київська культура»,що воскресла завдяки бароко, триватиме до кінця XVІІІ ст. і відродиться в модернізмі 20-х рр. XX ст. Одним словом, могутній культурний і політичний імпульс цієї доби стане однією з генеруючих енергій української модерної культури та побудови державності в ХХ ст.

Але історичною підосновою, з якої виростає проблематика творчості Гоголя, є, на думку Маланюка, соціально-політична еволюція (інволюція!) України у XVIII ст. Імператорська Росія знищує оплот козацтва — Запорізьку Січ (1775), скасовує полково-адміністративний лад України (1781), закріпачує селянство (1783), зменшує військо України до десяти «карабінерних» полків (1783), здійснює остаточне підпорядкування Москві української церкви (після насильної передачі Київської митрополії в юрисдикцію Московського Патріарха 1686 р., відбувається конфіскація монастирів, братств і братських шкіл, які були осередками культури та освіти, 1786 р.). Однією з найбільш «далекоглядних» — руйнівних для України — акцій Катерини II Маланюк називає запровадження «Жалованной грамоты дворянству», яка розколола раніше цілісний універсум української аристократії. «Козацька шляхта», яка мала «західноєвропейське походження за своїм лицарським характером», «вливається в безособові шеренги» московського «служивого дворянства», яке було лише «придатком адміністративно-державної машини».

Із посиленням «петербурзької імперії», коли зникає термін «Московія» і топонім «Росія» починає застосовуватися до всього імперського простору, до України (яка називалася до кінця XVІІ ст., як правило, «Русь» і «Україна», а в Західній Європі — «Рутенія» чи Russia) застосовується офіційний термін «Малоросія», з поступовим переміщенням політичного і психологічного акценту на «провінцію». Цілеспрямоване та безжалісне знищення останніх елементів української державності, переслідування найменших виявів «козакофільства» і, отже, неможливість політичної боротьби неминуче призводять до «перемикання» «національної енергії» з політики на культуру. Так виникає український романтизм, кредо якого Маланюк визначає як «капітуляцію»: минулося козацтво на полях битв, залишившись лише на полях «співів».

Ухвалюючи досить жорсткий вирок «співам», Маланюк протиставляє їх духові козацтва, який ще живе в народі як «історичний спогад» і як національна свідомість. Яскравими представниками та виразниками цього духу, пише він, були два великих сини України — Шевченко та Гоголь.

Одним із найцікавіших аспектів дослідження Маланюка є той факт, що в ньому наявні збіги з окремими інтерпретаціями російських авторів. Проте контекст аналізу дозволяє побачити ті ж тези в абсолютно іншому світлі. Так, наприклад, спільним для Маланюка і Розанова є, власне, методологічний підхід: обидва письменники виходять з упевненості в деміургічній ролі літератури в формуванні суспільної свідомості та у творенні історії. Маланюк дає своє пояснення цьому фактові щодо України: коли Україна опинилася в «позаполітичному стані», література стала осереддям національного життя та знайшла в результаті також і важливу політичну роль (часом більшу, ніж самі політичні рухи). Інший прикметний збіг — спільність основного висновку. У Маланюка ми зустрічаємо центральну тезу Розанова, а саме: Гоголь зруйнував Росію. Але Маланюк своєрідно продовжує цю тезу: у цьому й полягає «страшна помста» України щодо Росії.

Отже, радикальна новизна підходу Маланюка до Гоголя в порівнянні з російською філософською та критичною думкою полягає передусім у іншій контекстуальності бачення Гоголя. Аналіз постаті Гоголя Маланюк вводить в український контекст — тема, яку російські автори послідовно й свідомо — або підсвідомо — ігнорували. Причиною цього була нерідко інстинктивна нелюбов до України (як у Розанова і Набокова), а часто й просто недостатність або приблизність знання українського «субстрату» в творчості Гоголя, який розуміється як маргінальне діалектне і/або фольклорне вираження «общерусской» культури (цікаво, що менш за все це виражене саме в Мєрєжковського і Сінявського, які явно «випадають» із «антигоголівської» полеміки). Парадокс полягає в тому, що навіть за часів Гоголя ворожість до України не була так виразно виявлена, як на початку XX ст., коли ворожнеча носила вже цілком цілеспрямований і, так би мовити, концептуальний характер: Україна в цей час являє собою дуже вибухонебезпечну «периферію» «єдиної і неподільної», яка загрожує відколотися й тим самим перекинути життєво важливу для імперії концепцію «православної єдності» та «добровільного возз’єднання». Тому російські критики та письменники начебто відсікають від себе сам факт українського походження Гоголя, розглядаючи його в термінах і координатах виключно російської реальності.

Маланюк, з одного боку, зачіпає вже відому нам із російських досліджень антиномію Гоголь — Пушкін. Однак, з іншого боку, будує своє дослідження на цілком новій антиномії: Гоголь — Шевченко. Створюється, таким чином, щось на зразок літературного «Бермудського трикутника»: Пушкін — Гоголь — Шевченко, лінії якого постійно ламаються, визначаючи змінні вектори розвитку двох культур.

Ці дві постаті, Гоголь і Шевченко, вважає Маланюк, зростають із традиції «козацької України», країни з сильною свідомістю своєї національної самобутності. Козацтво, яке знищили Петро I та Катерина II, — це не лише політичне, але також культурна та етична спадщина України. За доби Гоголя, проте, уявлення про козацтво і взагалі про історичну Україну існує в двох версіях, «офіційній» і «літературній». З одного боку, держава стоїть на варті своєї цілісності, і тому продовжує бути актуальною політична імперська оцінка, дана, зокрема, ще Катериною II (в Указі 1775 р., який проголошував знищення Запорізької Січі, «со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков», козаків названо «сонмищем бандитов посреди Отечества» (курсив мій. — О. П.). З іншого боку, в російській літературі є певна «олеографическая Украина», з багатим репертуаром романтичних стереотипів, де «наша Малоросія» — це «слов’янська Італія», «Авзонія слов’ян», «втілення слов’янського духу та поезії», край старовини, вільної фантазії і подібного. У прірву між цими двома інтерпретаціями, жодна з яких не відповідала дійсності, начебто провалилася «реальна Україна». Та Україна, чия політична та культурна енергія за цих умов не знаходила й не могла знайти ні адекватного розуміння, ні безперешкодної реалізації.

Це адекватне втілення «реальна Україна» знаходить в історіософській поезії Шевченка і, в іншому ключі, в «Тарасі Бульбі» Гоголя, «козацькій Ілліаді», за словами Маланюка (повісті «гомерівської тональності», як визначить її Сінявський), яка відроджує етос України, дух козацтва, «степової Спарти», як певного ордена «християнських лицарів» («лицарські сини», говорячи словами Шевченка). І Шевченко, і Гоголь, стверджує він, вийшли з козацького стану (серед предків Гоголя був Остап Гоголь — пригадаймо ім’я старшого сина Бульби, — брацлавський полковник, учасник воєн Хмельницького і «одного з найбільш непохитних мужів доби Руїни», як визначить його Маланюк). А це був той стан, який ще у XVШ столітті являв собою компактну категорію і лише згодом був розколотий «адміністративно-механічними методами чужої імперії» на дворянство та селянство, яке потрапило в рабство чужого йому кріпацтва. Тому Гоголь породжений українським «дворянством», яке швидко за нових політичних умов дегенерує, а Шевченко народжений закріпаченим «селянством», в якому присутня вагома частина колишньої шляхти і в якому відбувається повільний процес «відродження Нації».

Гоголь, представник першого стану, свідомо тікав із «політично мертвої Батьківщини» «до столиці наднаціональної імперії», що й призвело його згодом до «формальної адаптації» до «чужої літератури». Для Шевченка ж Петербург став лишень «етапом» (хоча й прожив він там значну частину зі своїх дев’яти, вільних від заслання років: йому було заборонено повертатися в Україну). Більше того, перебування в Петербурзі «стимулювало й оформило його могутню національну суть».

Характерно й те, що в Петербурзі дороги Шевченка й Гоголя перехрещувалися (навіть на рівні спільних знайомств), але вони так і не зустрілися особисто. Проте вони зустрілися в поезії самого Шевченка. Маланюк робить акцент на рядку з шевченківського вірша «Посланіє М. Гоголю»: «Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже».

Дослідник дотепно зазначає, що Шевченко, з якоюсь «селянською хазяйновитістю», одним рядком повернув «блудного сина» «його Нації», включив його до історії української культури та «до літературного процесу доби». Дійсно, багатозначні рядки: вони два брати перед обличчям однієї безвиході, вони дві маски, тільки одна — маска сміху, інша — трагедії. Але об’єкт їхнього сміху та сліз один — абсурдність нелюдяної імперії, над якою російський письменник гірко сміється («крізь невидимі світові сльози»!), а український письменник плаче, її проклинаючи. Тому «у цій Ночі Бездержавності обидва вони, Шевченко та Гоголь, при всіх відмінностях і неспівмірності своїй, залишилися орієнтаційними маяками та акумуляторами національного духу».

Психологічна інтеграція Гоголя в столичний російський світ — це проблема його внутрішньої роздвоєності. Пригадаймо хоча б його ж власний вислів. Гоголь, наприклад, приписував таємничу та провіденційну роль фактові наявності в ньому «двох натур», стверджував, що в нього «дві душі» і що ні в якому разі він не зумів би віддати перевагу одній із них іншій, оскільки вони взаємно доповнювані (лист А. Смирнової, Франкфурт, 24 грудня 1844 р.), вигукував у листі до Максимовича: «Давай кинемо Кацапію і поїдемо до нашого Києва... Для кого ми працюємо?» тощо).

До цієї проблеми Маланюк повертається і в іншій своїй статті, роздумуючи про проблеми «малоросійства», яка розуміється як поступова дезінтеграція історичної пам’яті. Тут Маланюк вживає термін «комплекс Гоголя», визначаючи його як «класичний приклад українського політичного гамлетизму». Екзистенціальна крива Гоголя — це, на думку Маланюка, прямий результат зіткнення української ментальності з імперією. «Зіткнення з Петербургом» викликало в Гоголя спалах «майже революційного націоналізму» (про що свідчать його листи до Максимовича) і бажання тікати з Росії. Але «данайська опіка» уряду привела його до «пропагандистського» змішування Русі з Росією. Так він (можливо, несподівано для самого себе) став «основоположником міфу Русі-Росії» і в результаті підвів двозначну ідеологічну підвалину під «малоросійство».

Але Гоголь не був би Гоголем, якби й у цьому питанні не породив своєрідний парадокс. Постановка проблеми під пером Маланюка методологічно вірна з того погляду, що він зовсім не займається питанням: наскільки Гоголь відчував себе українцем? Маланюк бачить проблему передусім із боку рецепції України, — рецепції, яка може бути зовсім навіть автономна від свого об’єкта. Для українського суспільства, принаймні для окремого його стану, вважає він, творчість Гоголя «була джерелом певної свідомості, навіть якщо не «національного», то в будь-якому разі етнічного» і, що важливіше за все, духовного. «Його творчість давала можливість контакту з народом для багатьох «блудних синів». Але також давала в якомусь сенсі своєрідну національну «повноту» і для тих, хто цю свідомість уже мав і хто вже був «обпалений» вогнем поезії Шевченка».

1 V. Nabokov. Nikolaj Gogol’ (1809—1852) // Id. Lezioni di letteratura russa. — Milano, 1987. — P. 39.

2 Абрам Терц (А. Синявский). В тени Гоголя. — Лондон-Париж, 1975. — С. 13.

3 Є. Маланюк. Нариси з історії нашої культури // Його ж кн. Книга спостережень. Фрагменти. Від Кобзаря до нації. — Київ, 1995. Посвящена Гоголю и работа «Гоголь — Ґоґоль» (Є. Маланюк. Книга спостережень. Статті про літературу. — Київ, 1997).