Українське село в’їжджає в реформи
Сестри Олена та Параска Квітчуки живуть у центрі Європи, у країні, більшій від Франції, на порозі третього тисячоліття. Людство, до якого вони належать, уже не лише зазирнуло в глибини космосу, а й уміє розщепити ген — основу людського єства. От тільки все це згаданих бабусь із села Галузія Маневицького району, що на Волині, як і мільйони їхніх співгромадян, аж ніяк не обходить. Вони переймаються зовсім іншим — як не померти з голоду, як вижити на цій дивній землі. Всі їхні статки складаються з клаптя городу, воза і двох корів. Корови дають молоко, а коли треба — служать тяглом. Двох коров’ячих (далеко не кінських) сил вистачає, щоб вивезти, приміром, гній чи доставити на подвір’я те, що виросло на городі. І для поліщуків, і для їхніх корів справа звична: так було понад п’ятдесят років тому, під час війни, так подекуди і тепер — не забулося.
За даними обласного управління АПК, на Волині вже немає колгоспів. А що ж є? Із 406 колективних господарств 370 реформувалися. 43 стали товариствами з обмеженою відповідальністю, 16 — фермерськими господарствами, 31 — приватно- орендними, 304 — іншими. Оте «іншими» означає: колгосп уже розвалився, однак на його основі ще не створено нічого. Земля у цих, з дозволу сказати, господарствах гарантовано не буде оброблена принаймні наполовину. В них уже немає ні техніки, ні посівного матеріалу, ні міндобрив. А зрештою, кажуть у владних кабінетах, навіщо й обробляти, коли ці «господарі» не зберуть навіть того, що посіють, або й узагалі не зберуть нічого. Населення якось виживе. У нього є сякий-такий реманент і принаймні корови.
Указ Президента України про розпаювання колгоспних земель вийшов шість років тому. Наступний, на продовження першого — в грудні минулого року. Що робило українське село шість років поміж тими указами? Навчалося запрягати у вози корів. «На жаль, ніколи ми не були послідовними у своїх діях», — з відвертою самокритичністю сказав з цього приводу перший заступник голови Волинської облдержадміністрації Віталій Заремба. Ну, чому ж? Послідовність очевидна. Офіційно вважалося, що на той час наше село ще не було готове до кардинального реформування — от йому й дали змогу підготуватися.
Проте не будемо патологічними песимістами. Погляньте на фото. Поруч з коров’ячим «екіпажем» простих селянок ви бачите досить непогане авто. Це, скоріше за все, екіпаж колишнього (чи й теперішнього) якого- небудь аграрного «командира», котрий поміжуказного часу не гаяв. Та й зараз — нівроку. Спробуйте забрати в нього свою землю — переконаєтесь. «На селі йде розшарування, — це слова того ж таки Віталія Заремби. — Воно супроводжується жорстким протистоянням, аж до ворожнечі».
Сестри Квітчуки із поліського села Галузія в протистоянні участі не беруть. Весняний день рік годує — отож вони запрягають у віз своїх корівок і рухаються до аграрної реформи.
