Українці показали характер...

Минулого тижня «День» звернув увагу своїх читачів на важливий меседж з Росії від Михайла Федотова — про необхідність десталінізації суспільства. Цей же тиждень був позначений ще двома важливими для українців темами, які «вписуються» в контекст складного процесу десталінізації. Перша — це ставлення українців до чутливої проблеми бійців УПА — борців проти сталінізму. Друга тема прозвучала в ефірі «Великої політики з Євгенієм Кисельовим». Це — реанімоване питання спільних для України та Росії підручників з історії. Цього разу українці показали характер... «День» пропонує вам продовження теми з Вадимом Карасьовим, Олександром Подрабінеком і Лілією Шевцовою, а також цікавий матеріал «У нас була УПА (ранок після Маршу)» —з невеликими скороченнями) — з сайту «Майдан» (maidan.org.ua).

У НАС БУЛА УПА (РАНОК ПІСЛЯ МАРШУ)

Чому й навіщо східний українець, який з дитинства розмовляв по-російськи, внук червоноармійців провів учорашній вечір на Марші УПА?

З одного боку, було рішення Окружного адмінсуду, що за позовом міськадміністрації заборонив проведення Маршу на Хрещатику та Майдані. Я «розбалувався» за п’ять років після Майдану, і не звик, аби мені вказували якими вулицями мого рідного міста й під якими прапорами мені можна ходити, а де й під якими не можна.

Зізнатися, я й зараз злегка жалкую, що організатори Маршу пройшли виключно «санкціонованим» маршрутом, не спробувавши реалізувати своє конституційне право гуляти де завгодно. УПА, пам’яті якої присвячений Марш, якось не запитувала санкцій на маршрути своїх рейдів ні в німців, ні в совєтов, ні, тим більше, в якогось адмінсуду. Проте «не суди» — цього разу не я був організатором, і не мені було вирішувати, чи вести натовп із неабияким відсотком людей похилого віку й малоліток на прорив ментівських заслонів. Рішення реально не просте, і, ймовірно, на місці «свободівців» я б теж обмежився проходженням дозволеними вулицями.

З іншого боку, були аргументи «проти». Мені не імпонує «Свобода» Тягнибока, і це ще дуже м’яко сказано. Разом із тим саме вона виступила організатором Маршу, і, хочеш-не-хочеш, вибір зводився до неучасті в Марші або до прогулянки під їхніми прапорами.

У сухому залишку залишається власне Марш. Залишається головне запитання — ким і чим для нас, сучасних українців, є УПА?

Найменше хотілося б зараз займатися «історичним лікнепом». На тему реальної, історичної УПА вже написано дуже багато. Я ж зараз намагаюся зрозуміти швидше інше: чим особисто для мене і моїх однодумців є та Легенда, що залишилася від УПА в нашій свідомості?

Гадаю, ключове слово — це слово «ВИБІР».

УПА раз і назавжди ламає звичний стереотип «історичної безнадійності», нав’язуваний нам усіма імперськими версіями історії. Немає страшного світу тоталітарних режимів, в якому окремо взята людина нічого не вирішує. Немає відвертої приреченості. Немає сумного вибору між «більшим злом» і «трохи меншим злом», де третього не дано. У Росії, на жаль, було саме так. У Німеччині було так само, якщо не гірше.

А у нас була УПА.

А значить — був особистий вибір кожної окремої людини. Вибір не між «більшим і меншим злом», а між Злом і Добром.

Вибір, відмову від якого не замаскуєш знаменитою фразою всіх боягузів і зрадників: «Ну, знаєте, час був такий, від нас нічого не залежало...» Вибір, за який кожен відповідає сам, перед Тим або чим, у Кого або в що він вірить.

Виявляється, можна було не розриватися між співпрацею з наці й смутною покірливістю комі. Можна було відважно викрикнути: «Чума на обидва ваших доми!» і піти в ліс. Піти в УПА.

ОБСЄ 2009 року нарешті зрівняла сталінізм із гітлеризмом. Для простих сільських парубків з УПА це було очевидно ще 1942 року. Той випадок, коли селянська простота набагато краща за політичні мудрування.

І не важливо, чи були шанси на перемогу. Якщо не було — тим більше відповідальнішим був цей вибір. Якщо на війну йдуть, математично оцінюючи шанси на виграш і програш, — це військова кампанія. Це ремесло генералів. Якщо йдуть просто тому, що совість не дозволяє не піти — це Священна Війна. Це — справа Громадян.

У нас була УПА. А значить — були Громадяни. Громадяни країни, якої ще не було на картах світу. Країни, якої не повинно було виникнути за планами як одних переможців, так і інших. Країни, в якої не було визнаного прапора й герба, держапарату, дипслужби, валюти, регулярної армії, взагалі нічого не було. Були лише Громадяни. І в цих Громадян була своя «саморобна» армія — УПА.

Якщо в країни є Громадяни — все інше рано чи пізно «додається». Навпаки — навряд чи.

А ще — УПА НІКОЛИ НЕ КАПІТУЛЮВАЛА.

Так, озброєна боротьба в якийсь момент припинилася, коли всі солдати нашої лісової армії опинилися в безіменних могилах чи в сибірських таборах. Але капітуляції не було. Не було «світової» з окупантами, визнання легітимності їх режиму. Був лише вимушений перепочинок — поки підросте нове покоління бійців. Генерали можуть здаватися в полон зі своїми регулярними арміями. Громадяни не капітулюють.

А ще — УПА ПЕРЕМОГЛА.

Перемогла в 56-му, коли совєти були вимушені «амністувати» повстанців, що вижили, аби хоча б припинити озброєне протистояння і витрачання величезних ресурсів на каральні акції в давно «мирній» країні.

Перемогла в 60-х, коли вимогу незалежності України стали висувати майбутні дисиденти — юні комсомольці зі східної України, які ніколи в житті не бачили живого «бандерівця».

Перемогла в 90-му, коли київські студенти в своєму наметовому таборі заспівали невідомо ким і як переписані повстанські пісні, а молоді рок-н-рольні команди стали присвячувати УПА свої нові альбоми.

Перемогла в серпні 91-го, коли споконвічні вороги УПА — комуністи, скриплячи зубами, були вимушені проголосувати за незалежність України й підняти над своєю Верховною Радою наші прапор і герб. Прапор і герб УПА.

Перемогла в грудні 91-го, коли на референдумі 92% українців підтримали незалежність. Тобто підтримали програму й мету УПА.

Перемогла 2004 року, коли мільйони людей вийшли на вулиці захистити своє право вибору. Над киплячим морем киян і гостей з усіх регіонів разом з національними прапорами, помаранчевими й жовтими знаменами нинішніх партій, гордо майоріли червоно-чорні бойові прапори УПА. Їх тримали люди, мало хто з яких може похвалитися дідом-повстанцем. Повстанці через зрозумілі причини рідко встигали завести дітей. Але ці люди, чиї діди в більшості своїй тихо тягнули лямку законослухняних «совків», все ж чули, що можна було — ІНАКШЕ. Що БУВ ВИБІР. Що були люди, які ВИРІШИЛИ САМІ. І саме тому їх вистачило на те, аби в певний момент зробити СВІЙ ВИБІР і вийти на Майдан у футболках з портретами Бандери й Шухевича.

УПА перемагає сьогодні, коли модний виконавець у стилі реп-панк раптом говорить на концерті, звертаючись до натовпу хлопців і дівчат, для яких не те що Друга світова — для них навіть СРСР як такий, це вже лише рядочок зі шкільного підручника: «Хлопці, зовсім нещодавно, у 43-му, такими ж осінніми днями сотня бійців УПА прийняла бій з трьома батальйонами гітлерівців, оточена в руїнах старого козацького монастиря. Не вижив ніхто, але протрималися вони цілий тиждень. Давайте сьогодні їх згадаємо» — і видає приголомшливу рок-баладу пам’яті повстанців. І зал, що складається переважно з абсолютно «цивільних», російськомовних у повсякденному житті київських студентів, хором підхоплює приспів. Або коли виконавець любовної лірики раптом записує альбом переспіваних у сучасному аранжуванні повстанських пісень, відновлених з оригінальних записів 40-х, і ці пісні стають національними хітами, і тисячі київських хлопчаків і дівчат, чиї діди в більшості своїй не лише не були в УПА, але навіть не жили в тих регіонах, де УПА воювала, радісно хором кричать: «Стрічка за стрічкою патрони подавай, Повстанець-українець, в бою не відступай!»...

УПА перемагає, коли у відповідь на чергові свинства режиму сотні людей без заклику якої-небудь партії, просто через листування в ЖЖ і Фейсбуці, мовчки вишиковуються вздовж Хрещатика з синьо-жовтими стрічками на рукавах, лацканах, сумочках; приходять під стіни Служби безпеки з «проханням заарештувати себе як носія державних секретів»; збираються під парламентом у день розгляду дискримінаційного мовного законопроекту...

У НАС БУЛА УПА.

А значить — У НАС Є ВИБІР.

Якщо він був у цих юнаків навіть тоді — тим більше він є у нас сьогодні. У кожного з нас. І за це варто воювати.