УРАЗЛИВI

«Лікарю, ви тягнете зуб, який не болить!» — «Не турбуйтеся, — відповідає лікар, — доберуся і до хворого». З таких анекдотiв сьогодні можна посміятися хіба що крізь сльози. Сценарій походу до державної медичної установи вже знайомий кожному досконало. Спочатку треба поборотися за прийом у лікаря, заздалегідь відстоявши години зо двi у черзі, потім перетворитися у чуйного психолога та вгадати, що і скільки треба йому дати, щоб огляд відбувся, далі заплатити за імпортний аналог вітчизняних ліків, які люб’язно пропонує сам лікар, щоб пацієнт не переймався біганиною по аптеках... Уявивши собі цю картину, можна зробити два висновки: лікуватися самостійно чи покладати надії на те, що якось все пройде.

Згідно з дослідженням, проведеним Держкомстатом, із опитаних сімей, які потребували медичної допомоги, 30% так і не змогли її отримати: 9% (22% у сільській місцевості) — через відсутність лікаря, ще 9% — через довгу чергу і 75% — через високу вартість послуг. Це ж дослідження виявило, що кожна тринадцята гривня, витрачена пацієнтом на оплату медичних послуг, пішла на хабарі та грошові винагороди особам, які займаються наданням медичної допомоги без відповідного юридичного дозволу.

Респонденти таку картину називають реаліями сьогоднішнього дня, на Заході, щоправда, використовують інше формулювання — порушення прав пацієнта. Ряд країн, зокрема, Франція, Велика Британія, Голландія, Швеція, Данія і Литва мають у своєму законодавстві ряд документів, що стосуються безпосередньо цього питання, а Фінляндія навіть ввела інститут «омбудсмана пацієнтів».

Якщо узагальнити, то у кожного «уразливого» (саме так перекладається слово «пацієнт») є право на розумні і прийнятні стандарти медичного обслуговування, на повний доступ до інформації, а отже, і на те, щоб ознайомитися зі своєю історією хвороби, з’ясувати ймовірність ризику та можливі побічні ефекти від прийому тих чи інших ліків. Крім цього, пацієнт може вибрати собі лікаря, місце і методи лікування, а також відмовлятися зовсім від медичного втручання. І найголовніше, що крім цього має право брати участь у прийнятті рішень стосовно системи охорони здоров’я через представництво споживачів у процесі планування і оцінки медичних послуг.

Усі ці права є і в українських пацієнтів. Це у завуальованій формі записано у Конституції, зокрема, в «Основах законодавства України про охорону здоров’я», але, щоправда, без дефініцій «пацієнт» і «права пацієнта». Результат наяву. Згідно з соціологічним опитуванням, проведеним дирекцією проекту «Права пацієнта в Україні», 50% респондентів тільки з анкети дізналися, що у них як у пацієнтів є права, така ж кількість не підозрювала і про те, що мають право на вільний вибір і заміну свого лікаря. Одночасно 40% стверджують, що у лікарні їм не надавалася інформація про стан здоров’я, а половина опитаних сказали, що були випадки, коли лікарі розголошували конфіденційну інформацію. Тим часом 70% вважають безглуздим звертатися до законів про захист своїх прав, а робили спробу їх відстояти тільки 0,7%.

Юрист, редактор бюлетеня «Права человека» Інна Сухорукова розповідає, що в її практиці було всього два випадки звернення до суду з «медичних питань». Одне — програли (пацієнт не зміг довести, що йому зробили необгрунтовану операцію), а інше до суду так і не довели. Навіть у таких надзвичайних випадках, як наприклад, те, що «цілющі масажі» лікаря перетворили пухлину щитовидної залози на злоякісну, або смерть семирічної дитини за той час, поки її батько бігав, щоб позичити грошей на операцію (без них хірург відмовився вирізати апендицит), потерпілі не йдуть до судових інстанцій. Вони кажуть, що там попсують нерви, а результату все одно не буде. Зі слів Інни Сухорукової, на сьогодні очевидно, що суди не готові до того, щоб займатися медичними питаннями, а також немає практики обвинувачення медичних установ і у органів міліції, на відміну від Росії, де, наприклад, тільки у Санкт-Петербурзі за останні три роки було 700 позовів від скривджених пацієнтів.

Голова київської профспілки медиків Лариса Канаровська говорить, що за нинішнього становища державного лікаря бути не роздратованим він просто не може, проте як і жити на визначену їм державою зарплату. Наприкінці минулого року Національна служба посередництва та примирення зареєструвала трудовий конфлікт між «найманими працівниками охорони здоров’я і МОЗ». Профспілка висунула ряд вимог, зокрема про охорону праці медиків, про підвищення заробітної плати, страхування на випадок зараження ВІЛ, вірусним гепатитом і туберкульозом під час виконання службових обов’язків.

Безумовно, нинішнє складне становище лікарів та охорони здоров’я загалом не може не відбиватися на пацієнтах і на дотриманні їхніх прав. Зв’язок між фінансовим дефіцитом і якістю обладнання та медикаментів очевидний, але одночасно між ним і відсутністю доступу до інформації та правом вибору, без сумніву, не такий явний.

Кандидат медичних наук, директор проекту «Права пацієнта в Україні» Віктор Глуховський вважає, що «корінь зла» криється у самій організації системи охорони здоров’я, в якій повільно і недостатньо ефективно ідуть реформи. Її основні суб’єкти — пацієнти і працівники розведені по різні сторони «барикад». Лікарі разом із медсестрами та фельдшерами є організованою корпоративною групою медиків-професіоналів, які обгрунтовано вимагають покращання свого становища і системи охорони здоров’я. Поки ж цього не сталося, більш численна група — пацієнти — повинні або не хворіти, або миритися з тим, що лікарям зараз не до них. Уявлення про лікарський обов’язок під тиском соціальних проблем, що зростають, стало розмиватися і викривлюватися. На думку Віктора Глуховського, це тривожний сигнал, хоч останніх також можна зрозуміти: «стару генерацію» медпрацівників виховувала система, де була відсутня демократія в охороні здоров’я, все було під жорстким контролем держави і приховано від пацієнта. Тому нині конструювання «пацієнтоцентризму» слід починати з нуля, і реформувати систему охорони здоров’я таким чином, щоб пацієнт був не за бортом, а у центрі реформ. Наприклад, у затвердженій нещодавно довгостроковій програмі «Здоров’я нації» одним із завдань, що стоять перед законотворцями, є прийняття закону про захист прав пацієнтів і медпрацівників. Такий поворот Віктор Глуховський називає еклектикою, оскільки, на його погляд, це так само, що говорити про захист навколишнього середовища у контексті захисту прав працівників Мінпаливенерго. У разі змішання понять довгожданого балансу досягнути не вдасться.

Словом, на порядку денному споконвічне питання — що робити, як провести реформу ще й на ментальному рівні? Фахівці сходяться на тому, що «палочкою-виручалочкою», незважаючи на чималу кількість опозиційних такому рішенню поглядів, повинне стати загальнообов’язкове соціальне медичне страхування. Фінансове підкріплення зможе, по-перше, підвищити доступність медичних послуг населенню, а по-друге — створити конкуренцію між лікувальними установами. А у випадку, якщо прийняття закону примусить себе довго чекати, активніше розростатиметься «тіньовий сектор охорони здоров’я», на який, до речі, зараз припадає близько 70% обороту. Таким чином, прийняття цього закону стане каталізатором і того, що права пацієнта будуть виконуватися.