Уроки,

П’ятнадцята річниця «оксамитової революції» 17 листопада 1989 року, що поклала край 41-річній комуністичній диктатурі у Чехословаччині — це привід замислитися над тим, що таке етична поведінка і свобода дій. Сьогодні ми живемо в демократичному суспільстві, але багато хто — не лише в Чеській Республіці — досі вважає, що вони не є справжніми господарями своєї долі. Вони втратили віру в те, що можуть насправді впливати на політичні перетворення, і тим більше на напрямок розвитку нашої цивілізації.

За комуністичних часів більшість людей вважали, що індивідуальні спроби щось змінити не мають сенсу. Комуністичні вожді наполягали на тому, що система стала результатом дії об’єктивних законів історії, які неможливо поставити під сумнів, а тих, хто відкидав цю логіку, карали — про всяк випадок.

На жаль, спосіб мислення, завдяки якому трималися комуністичні диктатури, цілком не зник. Деякі політики й експерти стверджують, що комунізм просто впав під власною вагою — знову ж таки, завдяки дії «об’єктивних законів» історії. Значення індивідуальної відповідальності та індивідуальних дій знову применшується. Нам кажуть, що комунізм — лише один з тупикових шляхів західного раціоналізму, тому досить було пасивно вичікувати, поки він зазнає краху.

Ті самі люди часто вірять в інші прояви неминучості, такі, як різні закони ринку, що нібито існують, та інші «невидимі руки», що скеровують наше життя. Оскільки таке мислення майже не залишає місця для індивідуальних етичних дій, тих, хто виступає з соціальною критикою, часто висміюють як наївних моралістів або прихильників елітаризму.

Можливо, це одна з причин, через яку через 15 років після падіння комунізму ми знову є свідками політичної апатії. Демократію чимдалі більше сприймають як просто ритуал. Загалом створюється враження, що західні суспільства переживають певну кризу демократичної традиції й активної громадянськості.

Можливо, те, що відбувається в нас на очах, — це просто зміна парадигми, викликана розвитком нових технологій, і турбуватися нам нема про що. Але, можливо, проблема лежить глибше: транснаціональні корпорації, медіа-картелі та могутні бюрократичні структури перетворюють політичні партії на організації, завданням яких є тепер не служіння суспільству, а захист конкретної клієнтури та певних інтересів. Політика стає полем битви лобістів; ЗМІ вульгаризують серйозні проблеми; демократія часто виглядає віртуальною грою для споживачів, а не серйозною справою для серйозних громадян.

Мріючи про демократичне майбутнє, ми, ті, що були дисидентами, точно мали якісь утопічні ілюзії, і ми цілком усвідомлюємо це сьогодні. Однак ми не помилялися, коли стверджували, що комунізм — це не просто тупикова гілка західного раціоналізму. Бюрократизація, анонімне маніпулювання та надання особливого значення масовому конформізму — все це було доведене до «досконалості» в комуністичній системі; однак деякі з цих загроз залишаються з нами досі.

Ми були вже тоді впевнені в тому, що демократія, позбавлена цінностей і зведена до конкуренції політичних партій, які мають «гарантовані» рішення на всі випадки життя, може бути абсолютно недемократичною. Ось чому ми надавали такого значення моральному аспекту політики й активному громадянському суспільству як противазі політичним партіям і державним установам.

Ми також мріяли про справедливіший світовий порядок. Із закінченням поділу світу на два табори виникла чудова можливість зробити міжнародний порядок гуманнішим. Натомість ми спостерігаємо процес економічної глобалізації, що вийшов з-під політичного контролю і, у його нинішньому вигляді, спричиняє економічне розорення й екологічну катастрофу в багатьох частинах світу.

Падіння комунізму надало шанс створити ефективніші глобальні політичні установи, що грунтуються на демократичних принципах — установи, які могли б зупинити те, що у своїй сьогоднішній формі виглядає як тенденція нашого індустріального світу до саморуйнування. Якщо ми не хочемо, щоб нас перемогли безіменні сили, то принципи свободи, рівності й солідарності — основа стабільності та процвітання в західних демократичних державах — мусять почати працювати у глобальному масштабі.

Але передусім необхідно — як і в комуністичну добу — не втрачати віру в значущість альтернативних центрів суспільної думки та громадянської дії. Давайте не дозволимо, щоб нас обманним шляхом переконали в тому, що спроби змінити «сталий» порядок і «об’єктивні» закони є безглуздими. Спробуймо збудувати глобальне громадянське суспільство, і наполягатимемо на тому, що політика — це не просто технологія влади, і що має бути також і моральний аспект.

Водночас політики в демократичних країнах мусять всерйоз замислитися про реформи міжнародних установ, оскільки ми вкрай потребуємо установ, здатних до реального глобального управління. Можна почати, наприклад, з Організації Об’єднаних Націй, яка у своєму нинішньому вигляді є пережитком ситуації, що склалася невдовзі після закінчення другої світової війни. У ній не відображено вплив деяких країн, які помітно посилили останнім часом свої позиції на регіональному рівні. До того ж, країни, представники яких обрані демократично, прирівняні в ній до країн, представники яких щонайбільше промовляють тільки від свого імені та від імені своєї хунти, що саме по собі є аморальним.

У нас, європейців, є одне конкретне завдання. Індустріальна цивілізація, яка тепер охоплює весь світ, зародилася в Європі. Всі її чудеса, як і всі її страхітливі протиріччя, можна пояснити як наслідки явища, від початку європейського за духом. Отже, об’єднання Європи має подати приклад решті світу щодо того, як дивитися в обличчя різним небезпекам і жахам, що захльостують нас сьогодні.

Справді, виконання такого завдання — яке тісно пов’язане з успіхом європейської інтеграції — стало б повноцінною реалізацією європейського почуття глобальної відповідальності. І це була б набагато краща стратегія, ніж дешеві обвинувачення на адресу Америки щодо різних проблем сучасного світу.

Вацлав ГАВЕЛ — колишній президент Чеської Республіки.