В ім’я Макбета милосердного
Критик — істота, не обдарована чутливістю: розжалобити, тим більше налякати його чим-небудь художнім — завдання майже нездійсненне. Вашому покірному слузі довелося побачити чимало різного роду видовищ, що претендували на страшні або дуже страшні. Але кожного разу такі домагання викликали або усмішку, або сухе, жовчне роздратування: що вони мені намагаються всучити, що це за саморобний гіньоль? Тільки й залишалося вже вкотре пригадати незворушного класика — вони лякають, а мені не страшно.
Так ось. Страхітливий сон після перегляду кінофільму мені снився чи єдиний раз. Після того як я на краденій касеті подивився «Макбета» за однойменною п’єсою Вільяма Шекспіра. Хто знає, може, це просто сталося дуже давно, коли я ще дуже мало знав і більше переживав із приводу того, що відбувається на екрані. У будь-якому випадкові фільм примітний. Знятий Романом Поланськи 1971 року. Лише два роки опісля реальної страшної історії — вбивства вагітної дружини режисера бандою Чарльза Менсона. Можливо, потрясіння від тієї катастрофи відлилося в кадри, або ж Поланськи настільки вразив гнітючий жах «Шотландської п’єси» (так називають «Макбета» забобонні британські театрали); мабуть, і те, й інше; в будь-якому випадкові фільм вийшов дуже страшний і спалося після нього дійсно погано.
Власне, Поланськи не був у цьому оригінальний. Адже головна інтрига п’єси Шекспіра — перетворення благородного й відважного воїна на кровожерливу владолюбну тварину, описану з садистичною прискіпливістю, — залишає далеко позаду всі інші страшилки і масової, і високої літератури. І тому насамперед усі, хто береться за цей похмурий текст, знову і знову намагаються відтворити жахливу метаморфозу, яка спіткала героїв. Через декілька років мені довелося побачити ще двох «Макбетів», вже на сцені, у вельми талановитій режисурі. Так, німецький авангардний театр «Ан дер Рур» привіз до Києва ще минулого десятиріччя вельми цікаву, політичну інтерпретацію, де Макбет, навколо якого стискалися лещата розплати, ставав одночасно пацієнтом і головлікарем якоїсь психіатричної лікарні (прекрасна метафора владної шизофренії); пізніше був і абсолютно інший «Макбет» Роберта Стуруа. І, при всій відмінності, і у Поланськи, і політично просунутих німців, і у Стуруа, і, до речі, у Акіри Куросави (його варіант називається «Трон у крові», 1957 рік) Макбет однозначно приречений і осуджений, будучи живим втіленням заяложеної тези про загрозу абсолютної розпусти, що походить від абсолютної ж влади...
Минулого тижня у Києві показали ще одного «Макбета» — в постановці знаменитого і улюбленого у нас литовця Еймунтаса Някрошюса. Мова не про художню якість — вона, як завжди у Някрошюса, бездоганна. Навіть не про видатну своєрідність режисерського стилю, про всю цю багату і дуже просту одночасно метафоричність первинних стихій — дерева, вогню, каменю, води — якими Някрошюс користується, немов віртуозний музикант — нотами, складаючи стрункий, незабутній твір...
Найсильніше враження в іншому: Макбета... шкода. І його, і його дружину жалієш дуже. І це дійсно обпалює новизною почуття. За Някрошюсом, немає ніяких страшенних, закінчених лиходіїв — є лише жертви, люди, що заплуталися у власних безнадійних долях. Милосердя — ключове слово, хоч і жодного разу ще не прозвучало. Милосердя і до вбитих владою фізично, і до тих, кого вона знищила, випалила зсередини. Адже Макбет у виставі так і гине — його обезголовлюють, але в останній момент голова перетворюється на розжарений довгастий злиток.
А що таке тиран? Людина (можливо, навіть людина хороша) не на своєму місці. І отож нещасливий. І, більше того, його нещастя стає нещастям інших — спочатку близьких, а потім всього народу, всієї країни. Ніякої розпусти. Просто загальне нещастя, нещастя моє, сльози і невинні, і запізно винні.
До речі, схоже, не так давно ми всією громадою одне таке нещастя попередили.
Може, коли-небудь вона і настане для всіх — доба Макбета, правителя благородного, відважного і милосердного.
